У кіно папугу довго не потрібно було представляти. Птиця на плечі, кілька слів про золото — і перед глядачем уже пірат. Згодом папуга перестав бути частиною декорації: почав сперечатися з господарем, жартувати, мандрувати, закохуватися й нарешті отримав власні історії.
Від Капітана Флінта з «Острова скарбів» до Блу з «Ріо» пройшло більше століття. За цей час кіно фактично створило окремого екранного папугу — істоту, в якій кілька реальних особливостей птахів змішалися з людськими характерами та звичайними законами драматургії.
Папуга означає: перед вами пірат
Класичний зв’язок між піратами та папугами виник не в кіно. Головним його популяризатором став роман Роберта Луїса Стівенсона «Острів скарбів», опублікований 1883 року.
У Джона Сільвера є папуга на ім’я Капітан Флінт — названий на честь померлого піратського ватажка. Птиця вигукує «Pieces of eight!» — «Піастри!» — та повторює інші фрази, почуті від людей. Сільвер розповідає про його неймовірно довге життя й приписує йому мало не особисте знайомство з усією історією піратства.
Для сюжету папуга теж має значення: його крик одного разу видає присутність Джима Гокінса. Але значно довше прожила інша функція Капітана Флінта.
Він став частиною образу пірата.
Протягом XX століття «Острів скарбів» екранізували десятки разів. Разом із одноногим Сільвером, картою, скарбами та чорною міткою кіно успадкувало і птицю на плечі. Поступово пояснювати її присутність стало непотрібно. Побачивши папугу поруч із персонажем, глядач уже знав, до якого світу той належить.
Причому сам Капітан Флінт поводиться порівняно правдоподібно. Він не веде діалогів і не пояснює іншим героям, що відбувається. Папуга повторює знайомі слова та фрази.
Для кіно залишалося зробити невеликий крок: якщо птиця вже може говорити людським голосом, чому б не дозволити їй говорити як людині?
Яго: вже не птиця на плечі
У диснеївському «Аладдіні» 1992 року Яго все ще формально виконує стару роль. Він папуга лиходія Джафара і значну частину фільму проводить поруч із ним.
На цьому схожість із Капітаном Флінтом закінчується.
Яго не відтворює завчені фрази. Він розуміє все, що відбувається, будує плани, сперечається з Джафаром, ображається, бреше, злиться на султана і переслідує власні інтереси. Йому дали людську міміку, людські мотиви та окремий комедійний характер.
Папуга виявився для цього майже ідеальною твариною.
Якщо в реалістичному фільмі собака раптом почне говорити, це потрібно якось пояснити. Глядач і без пояснень знає, що папуги здатні відтворювати людську мову. Анімації залишається лише непомітно підмінити одне іншим: здатність наслідувати слова — здатністю вести осмислену розмову.
Тому Яго може буквально обговорювати з Джафаром захоплення влади, а питання «чому ця птиця розмовляє?» майже не виникає.
Реальна властивість папуг дала кіно зручне виправдання для повністю людського персонажа в пташиному тілі.
«Поллі»: птиця стає головним героєм
Наступний крок добре видно у фільмі «Поллі» 1998 року.
Тут папуга більше не потрібен для характеристики пірата чи лиходія. Історія належить йому самому.
Поллі — синьоголовий аратинга, який виріс із дівчинкою Марі. Після розлуки він проходить через цілу низку власників і випадкових знайомств, намагаючись зрештою повернутися до неї. Структурно це звичайне роуд-муві: герой залишає знайомий світ, подорожує, потрапляє в небезпеки, зустрічає різних людей і рухається до своєї мети.
Просто герой — папуга.
Для зйомок одного Поллі зображали одразу кілька справжніх синьоголових аратинг. Птахів навчали різних окремих дій: перелітати між точками, брати предмети, взаємодіяти з акторами. Там, де живої птиці було недостатньо, використовували аніматроніку та інші кінематографічні прийоми.
У готовому фільмі все це зникає. Глядач бачить одного папугу з характером, пам’яттю, метою та майже необмеженою здатністю розмовляти.
Це хороший приклад того, як кіно взагалі створює тварину-персонажа. Реальна поведінка дає матеріал: політ, рухи голови, лап, дзьоба, цікавість до предметів, вокалізація. Монтаж, сценарій і людський голос перетворюють окремі реакції на послідовний характер.
При цьому «Поллі» ще тримається за найстарішу рису екранного папуги — його мову. Птиця може бути героєм історії саме тому, що здатна пояснити людям, чого хоче.
«Ріо»: папуга вже не потребує людини, щоб бути персонажем
У «Ріо» 2011 року від цієї умови можна нарешті відмовитися.
Головний герой Блу — самець ара Спікса, який маленьким потрапив до США і виріс у людини. Він живе в будинку, користується звичними людськими речами і не вміє літати. Після того як з’ясовується, що Блу може бути одним із останніх самців свого виду, його привозять до Ріо-де-Жанейро, де живе самка Джуел.
Далі домашній папуга опиняється поза звичним для нього світом.
Невміння Блу літати стає одним із головних сюжетних обмежень. Для фільму це зручна риса персонажа: Джуел почувається в повітрі природно, а Блу на початку історії більше покладається на людину і власну винахідливість.
У реальному утриманні домашніх папуг позбавлення птиці нормального польоту має зовсім інший сенс. Крила іноді підрізають саме для того, щоб обмежити здатність папуги літати, але це змінює механіку польоту й підвищує ризик падінь і зіткнень. Докладніше про наслідки такої практики можна прочитати в матеріалі про подрезку крыльев у попугаев.
У «Ріо» політ працює інакше — як частина історії дорослішання Блу.
Але ще цікавіше те, що фільм робить із самим образом папуги.
У «Острові скарбів» птиця потрібна Сільверу. Яго існує поруч із Джафаром. «Поллі» вже дає папузі власну історію, але майже весь сюжет побудований на його стосунках із людьми.
У «Ріо» центр світу зміщується до самих птахів. Їхній вид, походження, політ, утримання в неволі та незаконна торгівля дикими тваринами стають частиною основного конфлікту. Люди залишаються важливими персонажами, але папугам більше не потрібно бути чиїмись супутниками.
Екранний папуга і справжній
У кіно папуга дуже зручний.
Він сидить там, де цього потребує кадр. Кричить у потрібний момент. Прилітає до потрібного героя. Якщо він живе вдома, фільму достатньо показати клітку, миску та кілька іграшок, щоб питання побуту вважалося закритим.
У реальному житті саме побут займає величезну частину утримання птиці.
Потрібно підібрати клітку відповідного розміру, присади різного діаметра, місце для польоту, переноску, іграшки та продумати безпеку квартири. Причому багато речей краще підготувати ще до покупки птиці: короткий список того, що справді знадобиться, є в гайді про подготовку к появлению попугая.
Є й менш кінематографічна сторона. Папуги багато гризуть, можуть дуже голосно кричати, скидати предмети, лякатися незнайомих речей і зовсім не зобов’язані хотіти контакту з людиною тоді, коли цього хоче людина.
На екрані ці особливості зазвичай або прибирають, або перетворюють на короткий жарт. Інакше значна частина фільму складалася б із прибирання шматочків дерева навколо клітки та спроб переконати птицю добровільно повернутися додому.
Від символу до героя
Капітан Флінт майже не був самостійним персонажем. Він допомагав створювати образ Джона Сільвера.
Яго вже отримав характер, хоча залишався супутником іншого героя.
У «Поллі» папуга забрав собі весь сюжет.
А «Ріо» пішов ще далі: там папуги утворюють власний світ, а їхні видові особливості стають частиною історії.
За цей час незмінною залишилася одна річ — кіно продовжує використовувати кілька справжніх властивостей папуг і сильно перебільшувати все інше. Здатність наслідувати людську мову стає повноцінною розмовою. Соціальність — дружбою в людському сенсі. Політ — драматичним символом свободи.
Так з птиці, якій колись достатньо було сидіти на плечі пірата і кричати про піастри, поступово вийшов окремий тип кіногероя.
