Наречена! / Рецензія Антон Фролов

Твіт (Х) рецензія: Меггі Джилленхол зняла амбітний панк-маніфест про права жінок, який розвалюється під власною вагою. Круті актори та глибокі сенси не рятують фільм, що більше нагадує хаотичну експериментальну п’єсу без антрактів.

Почну здалеку. Голлівуд продовжує гратися з класикою, переосмислюючи її через сучасну оптику. Меггі Джилленхол взялася за «Наречену Франкенштейна», щоб розробити актуальну для неї та сьогодення тему: права жінки та можливості відкрито висловлюватися. Послідовність режисерки — це круто. Мені такий підхід цілком до вподоби. Перетворити німого персонажа з минулого століття на головну бунтарку екрана — сміливий крок.

З одного боку, перегляд вийшов дуже незвичайним. Надзвичайно приємно дивитися на Джессі Баклі в образі розкутої Нареченої Іди, а також на Крістіана Бейла, який відверто насолоджується гримом і своїм меланхолійним Френком Інші лицедії теж не підводять: просто немає за що сварити Пенелопу Крус або Пітера Сарсґаарда. Актори відпрацьовують свої гонорари на сто відсотків.

Але…

Тут наступає дивна штука. Я ніяк не міг збагнути всіх високих і не дуже відсилок авторки. Сама структура стрічки нагадує радше експериментальну п’єсу. Проте в театрі кожен такий перехід супроводжувався б антрактом. Можливо, якщо дивитися цей фільм по-старому, з перервами та маленькими розмовами про побачене, все б спрацювало.

Іноді треба зупинятися, придивлятися до матеріалу і не забувати питати про інший погляд. Саме цього альтернативного погляду дуже не вистачало. Попри заявлену купу метафор, усе вийшло занадто прямолінійно. Навіть модний мікс жанрів (після корейського тріумфу «Паразитів» це стало мейнстримом) тут абсолютно не допоміг. Стрічка хаотично кидається від бойовика до чорної комедії та сюрреалістичного мюзиклу. Режисерка та сценаристка просто забувала надавати пояснення діям на екрані. Знову кажу: на експериментальній сцені подібне виглядало б терпимо. У кінотеатрі ж така подача відверто втомлює.

Висновок: «Наречена!» — кіно, яке круте за відсилками та сенсами, проте зовсім не цілісне. Воно розвалюється на очах. Це хаотичний набір красивих сцен, який фізично неприємно дивитися як єдиний твір.

З.І. Поява Джейка Джилленхола у ролі зірки мюзиклів Ронні Ріда — це, мабуть, єдиний сюрреалістичний жарт, який тут дійсно працює і дає змогу трохи перевести подих.