Любко Дереш: Між філософським кіберпанком та «Золотим хріном»
Твіт (Х) рецензія: Любко Дереш писав глибокий філософський кіберпанк про кризу середнього віку та містичну Зону, а в результаті отримав премію «Золотий хрін» за найгірший опис сексу. Спустошення — це саме те, що залишається в голові після прочитання.
Почну здалеку. Зізнаюся чесно, дуже важко читати сучасну літературу. Якось після 2010 року я перестав стежити за її тенденціями, а зараз активно наганяю згаяне. Ми чудово пам’ятаємо Любка Дереша як головного вундеркінда української літератури початку нульових. Тоді його ранні тексти розривали шаблони, пропонуючи підліткам контркультурну прозу про психоделіку та розширення свідомості. Але час іде, автор дорослішає. Разом із ним подорослішала і його аудиторія, якій тепер за тридцять, вона має престижну роботу, але страждає від тотальної втрати сенсу буття.
І ось нам видають багатошаровий роман «Спустошення». Я щиро здивований цим текстом. Він напрочуд сильно схожий на роботи одного російського автора (ім’я якого ми вголос не називаємо), а також на француза Фредеріка Бегбедера. В обох випадках форма та хитромудре зовнішнє представлення виявляються набагато важливішими за самі сенси.
Але що там по самій книзі?
Головний герой — відомий журналіст Федір Могила, який у свій 34-й день народження раптом розуміє, що зовсім не радий своєму життю. Щоб якось вилізти з цієї екзистенційної ями, він вписується у відверту авантюру. Федір починає працювати на інвестора Дмитра Карманова, який разом із радянським професором Гуровим хоче створити ринок психотехнологій. Додайте сюди містичну «Зону» (живий надорганізм, куди герой їде просити змін), і отримаєте амбітну заявку на інтелектуальний трилер.
Зізнаюся чесно: читається текст неймовірно легко. Слова буквально ковзають по сторінках, проте є одна проблема — ти далеко не завжди розумієш сенси написаного. Дереш настільки захопився прийомом «потоку свідомості», що класичний сюжет відходить на десятий план. Мене відверто збивав з пантелику постійний і не зовсім зрозумілий перехід оповіді від першої до третьої особи. Автор намагається розділяти це форматуванням — стрибає від курсиву до звичайного тексту, але навіть такий візуальний трюк не завжди допомагав зібрати розповідь докупи. Основна історія постійно губиться у внутрішніх голосах героя, його безкінечних рефлексіях та копаннях у власних психотравмах. Замість динаміки ми отримуємо інфантильного скиглія, який боїться болю в стосунках, тікаючи від близькості за першої ж нагоди.
До речі, про жінок. Я не можу ігнорувати слона в кімнаті. Намагаючись додати твору дорослості, автор видав настільки незграбну фізіологію, що цілком заслужено отримав антипремію «Золотий хрін» за найгірший опис сексуальної сцени в українській літературі 2017 року. Коли ви намагаєтеся поєднати високу філософію з постільними сценами, результат часто перетворюється на відвертий крінж.
А ще під час читання не покидає відчуття вторинності. Місцями роман виглядає як скудна інтерпретація «Пікніка на узбіччі» Стругацьких або «Сталкера» Тарковського, просто загорнута в сучасну обгортку з когнітивних революцій та корпоративних інтриг.
Висновок: «Спустошення» — це відвертий експеримент, який легко виб’є з колії непідготовленого читача. Книга повністю виправдовує свою назву: читати не зручно, в персонажах живе пустота, а після завершення тобі ніби промили мізки.
З.І. Сам Дереш на презентації зізнавався, що має переконання, мовляв, «книги пишуться самі собою», а він намагався працювати максимально щиро і не давати нічого від себе. Що ж, можливо, наступного разу письменнику варто трохи краще контролювати цей потік і не нехтувати послугами жорсткого редактора.
Емоджі рецензія: 🧠🕳️📝👽🏆🤦♂️
