Цьогоріч до міжнародного конкурсу DOCU/СВІТ увійшло 10 фільмів із 14 куточків світу, які запрошують у подорож непростими запитаннями про людину та її життєві виклики. Директорка комунікаційного департаменту фестивалю та членкиня Відбіркової ради Дар’я Аверченко розповіла про кожну стрічку програми в авторському матеріалі. Нижче наводимо фрагмент тексту.
Найбільш сміливі залишать родину вдома і пройдуть шляхом мігранта, як це зробила чеська режисерка фільму «Межі Європи» Аполена Рихлікова. Ми зануримося у світ заробітчан у найбагатших країнах Європи й наприкінці стрічки подумки обіймемо Аполену й поспівчуваємо всім, хто не має вибору.
Разом із режисером фільму «Де на деревах росте м’ясо» Алексісом Франко, ми відправимося на аргентинську ферму, де від посухи масово мруть корови. Але власник ферми щосили тримається: у нього на руках стара мати й маленька онука. Досі стоїть перед очима, як він прив’язує досвого джипу одразу кілька коров’ячих туш, а онука чекає на нього на передньому сидінні, щоб поставити кілька зовсім не дитячих питань.
А в «Безмовних деревах» Аґнєшки Звєфки стрімко дорослішає ще одна дитина – 16-річна курдська дівчинка Руна. Після трагічної загибелі своєї матері в зимовому лісі на польсько-білоруському кордоні вона стає мамою для чотирьох менших братів.
«Листи до Хави» режисерів Наджиба Нурі та Расула Нурі відкриває інтимну історію їхньої афганської родини. Хава була віддана заміж підліткою за чоловіка, старшого за неї на 30 років. Коли їхні діти виросли, жінка починає вчитися писати й навіть планує відкрити власну справу, аж поки до влади не вертається Талібан і Наджиба робить все, щоб забрати маму до безпечної Франції.
Однак Європа безпечна, поки українці й українки тримають фронт і дають відсіч російським військам. Це стає яснішим за день, коли разом із Мстиславом Черновим ми проходимо «2000 метрів до Андріївки». Фільм, після якого всі світові процеси вкладаються в голові, як елементи одного ланцюга. Після нього соромно пропустити бодай один збір: закинути своїм на фронт стає обов’язковою щоденною рутиною, замовлянням проти смерті, впертою мрією про наближення нашої Перемоги задля щасливішого існування світу.
«Світле майбутнє» з фільму румунської режисерки Андри МакМастерс так і не настало. Режисерка змонтувала свою стрічку з архіву 1989 року. Молоді соціалісти зі 177 країн світу з’їхалися на величезний молодіжний фестиваль у північнокорейській столиці Пхеньяні за кілька місяців до розпаду Східного блоку. Вони й справді мріють про те, що проголошують: зробити світ кращим. Однак Китай жорстко придушує протести на площі Тяньаньмень, СРСР вже більше схожий на живий музей, а в Румунії час диктатури Чаушеску добігає кінця.
Маартен Де Шуттер горює і водночас зцілюється, поки працює на фільмом про свою маму. «Моя золота дитина» – це не звичайний архівний щоденник. Це важка робота з відновлення дитячих спогадів, заснована на інтервʼю з друзями родини й переглядом старих плівок. Мартіна була активісткою за права людей з ВІЛ і феміністичною антропологинею. 10 років тому вона загинула в малайзійському боїнгу, збитому російською ракетою в небі над Донеччиною. І тепер зберегти пам’ять про неї, назвати вбивцю вбивцею – нова місія Маартена.
Ще один фільм, який продовжує тему родинних стосунків, але вже розказаний з боку матері – «Твоє життя без мене» угорської режисерки Анни Рубі. Група старіючих опікунок дітей із інвалідністю обʼєднується, щоб домогтися від держави створення будинків догляду сімейного типу, де би про пацієнтів/-ок дбали з любов’ю. Цей фільм – судове засідання, сповнене зізнань матерів у постійному приниженні й байдужості з боку суспільства й державних лікарень.
Завершує тему надважливості родини стрічка «Сімейний підхід» німецького режисера Даніеля Абми. Ми спостерігаємо за дітьми за обіднім столом. Замість «мама» і «тато» вони кажуть «пані Ваґнер» і «пан Гереке». У цій ефемерній подобі сімʼї, між батьківською любовʼю та бюрократією служб у справах молоді, соціальні працівники/-иці роблять усе можливе, щоб створити для дітей дім.
«Про святе і грішне» литовської режисерки Ґієдре Бейноруте оповідає про Пявенай – невелике село на заході Литви, відоме давньою театралізованою традицією нічного чування в церкві напередодні Великодня в очікуванні воскресіння Христа. І здається, що тут у нас спільного? Однак, якщо ми уважно подивимося і розберемо фільм на елементи, то побачимо нашу Маланку, якою б вона могла бути, якби відбувалася навесні.
Повний текст огляду читайте на нашому сайті. Нагадуємо, що 22 Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відбудеться у Києві та онлайн з 6 по 13 червня 2025 року. Придбати фестивальний абонемент можна за посиланням.
