Внутрішня імперія. Навіщо сняться сни?

Переповідати сюжети кінофільмів Девіда Лінча, звісно, справа марна. Це взагалі досить нерозумне заняття – розмірковувати про сюжети.

До того ж режисер — який зняв, як мінімум, два головних фільми нашого часу — ніколи не відрізнявся послідовністю оповіді. В “Синьому оксамиті” розмірений побут американської глибинки руйнувався знайденим у траві вухом, при цьому сама історія, по своїй суті, була хоч і магічною, але реалістичною. 

Але вже в фільмі “Загублене шосе” розібратися доволі складно, та й чи треба? Ця головоломка так і залишиться нерозгаданою. Та киньте камінь у того, хто скаже вам, що перша частина “Малголланд Драйв” — це сон, а друга — реальність. 

Тут немає і не може бути жодної реальності, а слова практично нічого не варті. Згадані фільми у порівнянні з ‘Внутрішньою імперією’ — це щось на зразок “Аліси в Країні див”. Вона, до речі, згадана тут зовсім не даремно. Без жодних передмов і пояснень свій останній і найкращий фільм Лінч починає зовсім не з побутописання пересічних американців, а з самих що ні є кроликами. 

При цьому кролики почуваються в кадрі цілком затишно: п’ють чай, дивляться ТБ, займаються прибиранням — та й взагалі, доволі чудові. В їхньому паралельному світі доволі просто опинитися: достатньо лише натиснути кнопку пульта твого вкритого пилом телевізора, але шлях назад буде дуже довгим, практично як в Аліси. Етимологію сну у світовому кіно вивчали багато хто: починаючи з Чака Рассела в третій частині “Кошмару на вулиці В’язів”, продовжуючи Стенлі Кубриком в “Із широко заплющеними очима” й закінчуючи, наприклад, Мішелем Гондрі. Але ніхто інший не робив це так природно й витончено, як Девід Лінч.

“Внутрішня імперія” — не екранізація чиїхось снів. Вона сама й є сон — твій найкращий у світі сон. Це нагадує наркотичний тріп — подорож глибинами власної підсвідомості. Аналогічний ефект у мистецтві спричиняв хіба що альбом “Сто років самотності” гурту Єгора Лєтова — “Єгор і Опизденевші”.

Коли вступають фінальні титри, а на екрані починає співати чарівна афроамериканка, виникає єдине бажання і страх того, щоб кіномеханік в жодному разі не натиснув кнопку “стоп” та не вимкнув проєктор, тим самим не порушивши почуття щастя, до якого нас невідомими стежками вели ці три години.

Але якщо раптом голос на вухо прошепче: “Прокидайся, фільм закінчився”, а позаду пролунає голосне “Встати!” та рота солдат, як в “Астенічному синдромі” Кіри Муратової, залишить залу, це не виключить жодного подиву.

(с) 2007/2008/2025