7 серпня 2023 року у віці 87 років помер режисер Вільям Фрідкін. Було б дивно, якби профільні і не тільки ЗМІ (мова навіть, в першу чергу, про закордонні видання) винесли б у свої заголовки щось інше, ніж: режисер “Той, що виганяє диявола” та/або “Французький зв’язковий”. Все це, звісно, правда, адже Фрідкін зняв обидва вказані культові фільми. Проблема, мені здається, в іншому — концентруючи свою увагу на тих картинах, які принесли режисеру славу, гроші та нагороди, ніхто чи майже ніхто не згадує у заголовку поряд з ім’ям його головний шедевр – “Чаклун”. А це, по-перше, набагато сильніший фільм, ніж дві вищеназвані картини, а по-друге — саме через нього Фрідкін мав, має й матиме чисельних шанувальників саме серед режисерів. Ба більше — культових режисерів.
Сама така зосередженість на комерційній успішності фільмів та на кількість нагород, звісно, розчаровує. Мене так точно. Бо вкотре підкреслює проблему: ти можеш бути наскільки можливо талановитою або навіть геніальною людиною у своїй справі, але тебе згадуватимуть саме за те, що принесло багато грошей та дозволяє розпізнати серед інших режисерів. Втім це стосується будь-кого з митців.
Я не особливо люблю “Того, що виганяє диявола”, і в моєму особистому списку фільмів Фрідкіна він навіть не потрапляє у топ-5. Але я досі вважаю цю стрічку — безвідносно до часу створення — найкращою у своєму жанрі. Усі сучасні підробки-наслідувачі — а їх десятки — навіть не наблизилися до неї. Так, у “Тому, що виганяє диявола” є одна і чимала проблема — спецефекти. Вони на наш час сильно застаріли, і навряд можуть налякати глядача. Але це об’єктивна проблема, викликана технічними можливостями свого часу. В усьому іншому — топове кіно.
“Французький зв’язковий” – інша справа, справді видатне кіно, але й воно в мене не є навіть другим у топі. “Жити і померти в Лос-Анджелесі” я поставлю вище з багатьох причин. Хоча б тому, що в останньому смерть головного героя перевертає догори дриґом усе, що глядач знає, або думає, що знає про сюжет та персонажів.
Не дуже люблю картинку у “Кілера Джо”, але саме в цьому фільмі я вперше побачив Меттью Макконехі актором з великої літери, а не звичним та порожнім красунчиком з ромкомів.
Останні фільми Фрідкіна, за певними виключеннями, були відверто слабшими за ті, що він зняв до 1990-х років. Втім я все одно подивлюся його посмертну картину, яка має бути презентована на Венеціанському кінофестивалі.
Я ані слова не сказав про фільм, який вважаю не тільки найкращим у Фрідкіна, але й взагалі — одним з найкращих в історії кіно. Не бачу в цьому сенсу. Його потрібно або дивитися, або не ні. “Чаклун” – за історією, за труднощами створення та за проблематикою — стоїть в одному ряду з “Агірре, гнів божий” та “Апокаліпсис сьогодні”. Це схожі і одночасно дуже різні фільми, і для мене “Чаклун” значно сильніший за своїх великих конкурентів.
Фрідкін не створював інші світи, а працював з нашим. Його фільми – не просто першокласні трилери з карколомними погонями. Він вмів створювати непростих, неоднозначних персонажів. Одна з його фраз – про те, що людську природу не можна вкласти в кліше – дозволила мені знайти назву для своєї п’єси.
З трьох моїх улюблених режисерів в живих залишилося двоє – Девід Лінч та Квентін Тарантино.
Дякую вам, містер Фрідкін. Ви були кращим з найкращих. Ви були Чаклуном.
