Сорока чотирирічна Анна, колись кінозірка чехословацького кіно, давно вже живе в Америці, втікши туди свого часу не лише від жахів комунізму, а й за покликом серця. Кохання, однак, у неї не склалося, як і акторська кар’єра, і все, чим вона задовольняється, це невелика нью-йоркська квартирка, підробітки дублеркою у театрі, та інтрижка з ровесником письменником у розлученні, який все ніяк не може закінчити працю свого життя – фоліант про історію кіно Чехословаччини. Раптом у життя Анни, буквально, вривається молода чешка-емігрантка Кристина. Дівчина майже не знає англійської, у неї погані зуби (це важлива сюжетна деталь !), але вона відразу зачаровує всіх, включаючи голлівудського продюсера який випадково її побачив.
Якщо опис сюжету видався знайомим, то так – це свого роду варіація «All About Eve» лише з елементами європейської драми, вписаної в американські реалії, та невеликими відлуннями «Sophie’s Choice» (з менш радикальними драматургічними колізіями, але комуністичними посиланнями); недаремно сценаристкою фільму є Агнешка Холланд. І все ж, попри сюжетну схожість з нетленкою Манкевича, у героїнь (сама колізія та перипетії історії вигадані) Анни та Кристини були цілком реальні прототипи: Анна — польська актриса Ельжбета Чижевська, у якої не залагодилася акторська кар’єра в Нью-Йорку після втечі з батьківщини; Кристина — актриса Йоанна Пакула, теж полька, яка під час оголошення в Польщі надзвичайного стану виявилася за збігом обставин у Парижі і відмовилася повернутися, невдовзі переїхавши до США. Непримітний дебютний індіфільм Юрека Богаєвича, швидше за все, був би забутий, якби не одне але – отримана за нього оскарівська номінація для Саллі Кіркленд. Причому в цьому ракурсі цікава навіть не сама нагородна регалія, а промо-кампанія фільму, яка супроводжувала сезон нагород того року.
Дивні операторські та монтажні рішення, невпевнена режисура і розхлябаний другий план (чого варта тільки «дерев’яна» акторська гра Пауліни Порізкової) розгойдують фільм з боку в бік, та привносять справжнісінький дисонанс у цю і без того не зовсім оригінальну історію взаємин двох жінок, що вирвалися з кайданів соцтабору та їх інтеграції у світ «американської мрії», з різним результатом. Але фільм дійсно рятує Саллі Кіркленд. Саме вона досить впевнено змогла склеїти воєдино всі елементи цієї хисткої конструкції про окремо взяту важку жіночу долю з плавним переходом стану її героїні з режиму «жінка на межі нервового зриву» у стан «жінки в не собі», що за розвитком сюжету та злиднях героїні дійсно цікаво спостерігати (звичайно, не враховуючи жахливо примітивний та вульгарний фінал). Чоловічі образи у фільмі прописані пунктиром, хоча досить комічним виглядає епізод зустрічі Анни зі своїм колишнім театральним професором, який умовляє її на угоду з совістю — зректися примарних «привілеїв» капіталізму і повернутися назад до Чехословаччини, де в неї може бути майбутнє, якщо вона покається та визнає правильність соціалістичних благ. Дивним можна назвати і вибір Пауліни Порізкової, на той момент відомої супермоделі, на роль Кристини – звичайно, спочатку кумедно спостерігати на закутану в хустки та
коричнево зубу інженю, яка приїхала підкорювати Америку, але навіть у цьому образі можна було зіграти на нюансах, а не просто бути миловидним декором у кадрі. Причому ще одна дивина — вік Анни та її коханця постійно підкреслюються і промовляється, а Кристина показується «дитиною», що ледве досягла повноліття, але за підсумком відразу поводиться як досвідчена розпусниця, заграючи навіть з дітьми і вочевидь переспала з усіма, хто їй запропонував будь-яке благо (включаючи дантиста, що привів до ладу її щелепно-лицьовий ряд). Але за великим рахунком «Anna» навіть, попри свою безглуздість і передбачуваність, все ж таки набуває форми такої собі казки, де у фіналі глядача залишають на роздоріжжі в надії, що у її героїнь все буде добре.
Одна з найпопулярніших фраз після здобуття тим чи іншим фільмом престижної кінонагороди, чи номінації – «так, хто це кіно згадає за кілька років». Однак у мене з цього приводу є контроверсійна думка – якраз ось усі ці нагороди та фестивалі і вписують в історію той чи інший фільм, не даючи їм “зникнути”, хоча б на рівні артефакту. Завжди знайдеться допитливий глядач, котрий захоче сам дізнатися, що за кіно таке, скролячи черговий список за певний історичний період. Так, іноді це приємні дрібнички або обділені увагою з тисячі причин фільми (не всі можуть дозволити собі рекламний бюджет і навіть хороше кіно може загубитися і пройти повз глядача), а іноді це дійсно прохідні речі, до яких з тієї чи іншої причини благоговіла доля того часу, такі собі каліфи на годину зі спірними мистецькими та естетичними якостями. Фільм Юрека Богаєвича насправді важко однозначно помістити в якийсь ряд із цих двох категорій, тому що фільм одночасно має всі перелічені риси. Тож зійдемося на тому факті, що це і є такий собі кіноартефакт із нагородного пулу скромних незалежних фільмів, якому нагороди дозволили залишитись у регістрі «оскарівського кіно». Оскарівська номінація у фільму лише одна – за найкращу жіночу роль для Саллі Кіркленд, натомість сама кампанія просування фільму свого часу активно обговорювалася, а цього року про неї заново згадали у світлі аналогічного «спірного» випадку з британкою Андреа Райзборо. Природно в кінці 80-х не було інтернету і нагородні кампанії велися інакше, але кейс Саллі Кіркленд полягав у тому, що вона практично сама зайнялася своїм промо, не маючи за плечима підтримки студії. Кіркленд найняла двох публіцистів, які активно піарили її роль у пресі, сама ж актриса власноруч написала листи всім знайомим членам Кіноакадемії (легенда говорить, що й незнайомим теж), відвідувала всі прийоми, куди її запрошували в рамках нагородного сезону (та ж легенда каже, що й ті, куди не запрошували) та активно промотувала свою роль. У результаті така наполегливість обернулася отриманими преміями Асоціації кінокритиків Лос-Анджелеса, Independent Spirit та «Золотим глобусом», а після отримання оскарівської номінації Кіркленд вважалася фронт-раннером “перегонів”. Як ми знаємо, Академія того року обрала найкращою актрисою Шер за «Moonstruck» (раджу подивитися ролик, де оголошують переможців – якби Оскар давали у категорії «Найкраща реакція на програш» Саллі Кіркленд точно того року отримала б його). На жаль для Кіркленд ця роль стала піком кар’єри.
