Марлоу (2022) / Блог

“Марлоу” – не екранізація роману Раймонда Чандлера, як би дивно це не звучало. І, можливо, це не так вже й погано. Адже при всій повазі до одного з основних авторів “крутого детектива”, Букерівський лауреат Джон Бенвілл, чию книжку й було екранізовано, може гірший розповідач детективних історій, але точно кращий стиліст.

У мене є кілька новин і я почну з поганих. По-перше, темп фільму — він, на жаль, незадовільний. Всю історію можна було розказати швидше і жвавіше. По-друге, і це найбільше розчарування, — дуже пристойний каст, якому не вдалося себе реалізувати. У фільмі багато добрих акторів, але всі вони грають просто нормально. Ба більше: головна роль Ліама Нісона — точно не найкраща у його житті. Навіть у другосортних бойовиках, де він знімається найчастіше останні роки, ролі йому вдаються краще. Ці два пункти не дозволяють мені назвати “Марлоу” дивовижним фільмом. Але.

Операторська робота у фільмі чудова. Звісно, якщо ви любите нуари та неонуари. Так, навіть тут є свої штампи — віддзеркалення неонової вивіски у калюжі, наприклад — але саме операторську роботу я віднесу до головних плюсів фільму. “Марлоу” знятий не шедеврально, але надзвичайно круто. Довгі плани, різні ракурси в одній сцені, взаємодія героїв не просто через великі плани, а на фоні, і фон — не зелений екран. Звісно, нічого революційного у зйомках “Марлоу” немає. Так знімали і не раз. Річ у тому, що зараз саме так знімають дуже рідко. І особисто я скучив за цією технікою, яка дозволяє зануритися у світ фільму, повірити, що цей простір дійсно існує.

Другий плюс фільму — його діалоги. Якщо ви знаєте, хто такий Крістофер Марлоу, Джеймс Джойс або якщо ви випадково знайомі зі специфічною термінологією сексуального характеру південних штатів Америки, то вам буде з чого пореготати. Також у фільмі є трошки несподівана відсилка до “Мальтійського соколу”. Це дотепно і трошки елітарно, однак першого більше. 

Також я побачив кілька надзвичайно майстерних і ретельно прихованих, зроблених з величезною повагою до автора відсилок до фільмів Тарантіно. З чого я роблю два висновки: або мені вже просто маряться відсилки до його фільмів майже усюди, або нам потрібно визнати те, що визнають інші режисери — Тарантіно став класиком, якого з різним ступеню майстерності цитують будь-які режисери, яким потрібно зняти жорстокі сцени щонайменше.

В цілому я очікував меншого і до цього ж закликаю всіх, хто захоче подивитися “Марлоу”. Це не “Китайський квартал”, але дуже непоганий неонуар. Якому, на жаль, скоріше за все, доведеться лежати на одній полиці з “Чорною орхідеєю” як недооціненому кіно. І хоча фільми Поланскі та Де Пальми я однозначно поставлю вище, “Марлоу” – це те кіно, яке поціновувачам неонуару я б не радив пропускати.