Туман, повна тиша, мальовничі гірські пейзажі — саме так починається новий фільм Ангели Шанелець. Німецька режисерка повертається на Берлінський кінофестиваль та вдруге бере участь в основній конкурсній програмі із новим фільмом, який отримав мелодичну назву «Музика».
Події фільму розгортаються в різних місцях і навіть часах. Режисерка відправляє глядача в подорож узбережжям Греції, де під час шторму парамедик рятує немовля. Він з дружиною приймають рішення залишити дитину та називають хлопчика Ян. Так ми знайомимось із головним героєм кінокартини.
Ян подорожує Грецією, опиняється у в’язниці, де проводить час мовчазно слухаючи класичну музику. Глядач стає свідком вбивства, похорону, опиняється в Берліні та переноситься з вісімдесятих у початок нульових.
Це кіно нагадує пазл, який складається з безлічі різних фрагментів і ти не одразу розумієш, чи стануть ці фрагменти однією цільною картиною
Іронічно, що фільм з такою прозаїчною назвою «Музика» здебільшого мовчазний та тихий.
У ньому майже відсутні діалоги та саундтрек.
Безмовні герої скоріш нагадують застиглі воскові фігури з музею, ніж реальних людей.
Повільні рухи та застиглі погляди дише посилюють відчуття неприродності.
Нечисленні розмови сприймаються штучними та механічними.
Ангела Шанелець переносить глядача у спекотний літній день. Такий, коли тобі лінь рухатися та ти докладаєш неабияких зусиль для того, щоб зробити бодай найменшу дію.
Сонце, що яскраво палає десь в небі та пустельні пейзажі створюють ефект полуденного жаху.
Тебе заколисують звуки морських хвиль і ти вже не розумієш, які події фільму відбуваються насправді. Все, що відбувається на екрані, відчувається немов якийсь дивний сюрреалістичний сон.
Несподівано, на майже другій годині у фільмі таки з’являється музика. Події фільму переносять нас до Берліну, де персонажі більше співають, ніж розмовляють, тож музика — єдиний спосіб виразити свої почуття.
Говорячи про це кіно, не можна не відзначити операторську роботу. У фільмі майже відсутні великі плани, режисерку цікавлять пейзажі значно більше за обличчя головних героїв, а замість міміки вона обирає мову тіла. Авторка ніби навмисно не показує нам всього, що відбувається, залишаючи важливі дії поза кадром та таким чином дає глядачеві можливість додумати відсутні сцени та деталі.
З кожною хвилиною все більше людей залишає кінотеатр, тож в залі залишаються лише найстійкіші. Історію розповідаються настільки повільно, що, здається, фільм ніколи не добіжить свого кінця. Дивно, але такай темп оповідання не бісить, адже в якісь момент тобі дійсно стає цікаво та ти терпеливо дивишся одну десятихвилинну сцену за іншою, аби дізнатися, що трапиться далі.
Вочевидь, «Музика» — кіно дуже специфічне. Запланована інтерпретація грецького міфу виявляється невиразним висловлюванням, задовгим та занадто повільним для більшості глядачів. Але все ж таки я впевнена, що комусь ця мелодія таки прийдеться до вподоби.
