20 днів у Маріуполі / Рецензія

Синопсис: Мстислав Чернов разом із фотографом Євгеном Малолєткою і продюсеркою Василісою Степаненко прибули в Маріуполь 24 лютого за годину до початку вторгнення як команда Associated Press. Вони фіксували все, що відбувається в місті, в тому числі гуманітарну катастрофу, викликану облогою,

 У кадрі кожен українець побачить знайомі картинки. Я вже почав їх забувати, у пам’яті лишалося лише прізвище фотографа — Євген Малолєтка. Кіно знову їх пробудило і зробило менш естетичними. Відео робить сцени більш живими, більш суттєвим для мого сприйняття. Думаю, добре, що я спочатку познайомився з фото. Фільмування на мене в той час впливало б сильніше. Психологічно не впорався б. 

Абсолютно не розумію, як дивитися фільм у кінотеатрі. Мені знадобилося зробити паузу на каву, пару слів у районі 40-ї – 50-ї хвилин. У театральній залі я як глядач втратив би лінію розповіді. Автори втратили б глядача. Найімовірніше, я б покинув зал і не повернувся. Схожу реакцію на інший фільм я особисто спостерігав, і тільки під час перегляду “20 днів у Маріуполі” усвідомив. Все ж таки ретравматизація проводиться картиною. Чи потрібно о це українцеві під час війни? 

Як би мені не було важко, скажімо однозначно “20 днів у Маріуполі” вдався.

Але… 

Завдяки перегляду з паузою, є можливість оцінити кіно не тільки на емоційному рівні. 

Перша дратівлива причина — це закадровий голос. Художність показаного на екрані падає з кожною фразою. Автору вдалося знайти тонку грань кількості слів і показаного, щоб не перетворити все на матеріал для випуску новин. Усе ж таки відчуття, що ось ти знову дивишся репортаж, інколи проявлялося. 

Друга — складна і неоднозначна. Пов’язана вона з моїм сприйняттям війни. Колись перші місяці все сприймалося дуже гостро, неймовірно і блокувало життя. Сьогодні вже не так. Життя триває, знаходяться сенси й навіть бажання. Так і фільм. Сцена за сценою зменшується концентрація подій, унікальності кадрів, неймовірності того, що відбувається. У підсумку фінал фільму починає дратувати. Виникає відчуття, що автор зірвав голос і не може донести думку.  

Питання, на яке я не можу відповісти: чи треба українцю дивитися цей фільм зараз? За відчуттями — не варто. Відкриття психологічних ран, про які не підозрював, або здається вже прожив, не варте цього. От для неукраїнців, людей, які не стежать за інформаційним полем України, — хороший фільм для розуміння того, що відбувається. 

У підсумку, “20 днів у Маріуполі” дуже складно оцінювати. Емоції викликає, але не пов’язані з травмою. Художні якості спірні. Мстиславу Чернову вдається знайти грань між кіно і репортажем. Знову вона дуже тонка. Фінал фільму особливо яскраво це показує. Мені треба подивитися це кіно після… війни. Тоді й буде оцінка. 

А ще цей фільм натякнув, що я неправильно і занадто просто дивився документальні фільми про війни в Сирії та Афганістані. Я упускав особистісну складову – емоційну. У художньому сенсі вони поруч із “20 днів у Маріуполі”, але емоцій викликають бурю. Спробую подивитися на ці фільми під новим кутом. 

Мстиславу Чернову побажаю більше сил і сміливості. Іноді варто забути, що ти журналіст, і робити авторське висловлювання.