В такі часи як зараз дивитися українське кіно особливо приємно. Принаймні на дві години під час перегляду ти забуваєш про світ навколо та повертаєшся додому, навіть якщо невеличке селище на Буковині ніколи не було для тебе «домом» у звичному розумінні.
Фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука потрапив до програми «Двотижневник режисерів». Він розповідає про життя звичайного українського чоловіка, на ім’я Памфір, котрий після роботи за кордоном повернувся на Батьківщину.
Тож хто такий Памфір? За словами головного героя фільму, його прізвисько походить від назви каменя. Памфір й справді нагадує камінь. Холодний, необтесаний та нелюдимий він не вміє будувати стосунки з іншими людьми.
Його відносини з дружиною не можна назвати близькими, а з сином Памфір майже не спілкувався до тих пір, поки йому не знадобилася допомога і він не вирішив залучити його до своїх кримінальних справ.
Робота Дмитра Сухолиткого-Собчука стала ще одним фільмом фестивалю, який розповідає про складні сімейні стосунки та проблеми батьківства. Першим з побачених мною став “Батько та солдат” французького кінематографіста Метью Вадепіда. Але «Памфір» є для мене є набагато ближчим та сильнішим. І це не тільки через магічний колорит українського села.
Однією з найголовніших переваг фільму є його візуальна складова. Око чіпляють мальовничі краєвиди українських Карпат, оператор майстерно ловить естетичні кадри, вдало працюючи з декораціями та обрамленням. Хоча деякі сцени, особливо музикальні, можна назвати затягнутими, глядачу все одно не набридає спостерігати за гарною роботою зі світлом, завдяки якій картинка виглядає ще привабливішою.
Ще однією цікавинкою фільму можна назвати галицький діалект та особливу увагу режисера до культурних традицій Буковини. Однією з найголовніших подій фільму є Маланка. Ти з особливим задоволенням насолоджуєшся атмосферою свята та грою народних музичних інструментів, хоча святкова атмосфера, на перший погляд, ніяк не підходить до трагічних подій фільму.
З іншого боку, якщо придивитися, і тут можна помітити певні паралелі. Маланка — це свято, коли люди одягають чудернацькі маски та вибираються у костюми. Так само і жителі села приховуються за масками у сподіванні що правда не вилізе назовні.
Варто зазначити, що Дмитро Сухолиткий-Собчук не вперше звертається до теми святкування Маланки. Його перший повнометражний фільм є документальним кіно, яке досліджує традиції підготовки до свята у невеличкому селищі Красна. САМе тому свято Маланки у “Памфірі” зображено з надзвичайною повагою до деталей та культурних традицій.
Окрім Маланки контрастує з кримінальними подіями фільму і тема релігії. Памфір, попри богобоязке оточення, абсолютний атеїст. Його атеїзм не лише про віру у Бога. Так само як він не бачить якісь вищі сили, він не помічає прекрасного навколо. Він не вірить ні у Бога, ні у власне відкуплення та зміни на краще.
Як і будь-яке кіно, “Памфір” має свої недоліки. Глядач не завжди може відстежити логічну послідовність певних подій у фільмі, монтаж виглядає занадто рваним, деяким персонажам бракує мотивації, а для розуміння сюжету мотиви деяких вчинків треба додумувати. Навпаки, деякі персонажі виглядають непотрібними та з’являються у фільмі лише для якоїсь певної сцени, а потім так само непомітно зникають.
Але ці недоліки тонуть на фоні численних переваг фільму, так само як крик матері тоне в музиці та звуках дзвоників. Трагічні події губляться у святковому хороводі, а місцеві продовжують насолоджуватися звичайним життям, не звертаючи увагу на загибель головного героя.
Фільм завершується розмовою при світлі ліхтаря. Син – єдине світло у житті Памфіра та його найбільша цінність. Йому більше нічого втрачати, тому він жертвує собою заради сина. Світло спалахує та вмить гасне. З цим світлом згасає і життя Памфіра.
