На цьогорічному Каннському кінофестивалі Україна була представлена чотирма фільмами в різних програмах — документальною картиною вбитого в Маріуполі режисера Мантаса Кведаравічуса «Маріуполіс», новою роботою Сергія Лозниці «Природна історія руйнування» та двома дебютами – Дмитра Сухолиткого-Собчука з фільмом «Памфір» та Максима Наконечного з його «Баченням метелика».
«Бачення метелика» було представлено в програмі «Особливий погляд» – другою за значущістю програмі Каннського кінофестивалю. Це історія про українську військову-наводчицю, яка повертається додому після кількох місяців полону і намагається повернутися до мирного життя в Україні, але дізнається, що вагітна після перенесеного в полоні зґвалтування.
Це історія, яка зараз здається ще більш актуальною та гострою, ніж коли тривала робота над фільмом. Робота над ним була завершена ще до повномасштабної війни Росії з Україною, яка почалася 24 лютого цього року, але деякі сцени й кадри настільки точно зображають сьогоднішні реалії, що складалося враження що ці епізоди були зняті і вмонтовані нещодавно. Коли в фільмі показують кадри напівзруйнованої площі біля стадіону Олімпійського в Києві у вигляді фантазії героїні, ти сприймаєш ці кадри як дійсність та не можеш, на перший погляд, відрізнити від хроніки новин. Актуальність та своєчасність цієї картини дійсно вражає, адже якби ж фільм був представлений роком раніше чи пізніше, впевнений, він би не зміг так резонувати з пульсом подій. Після Бучі, Ірпеня, Маріуполя ця історія стає до болю знайомою кожному, кого торкнулася ця війна.
Фільм починається зі сцени обміну. Ми вперше бачимо головну героїню фільму Лілю (Маргарита Бурковська), чуємо її коментарі пресі та намагаємось побачити крізь них яка вона насправді. Не образ героїні, зліплений журналістами, а людину, яка пройшла через полон і тортури й повертається додому до своєї родини. На початку історії Ліля постає стриманою та холодною жінкою яка, як здається, майже нічого не відчуває. Всі довкола вітають її з поверненням, а вона все ще відчуває себе в полоні. Вона повернулася з війни, але ця війна її не відпускає. Кожної ночі та навіть вдень її героїня бореться з жахіттями пережитого, які переслідують її в образі великого метелика. Вона бачить те, як її ґвалтували у полоні й катували – вона бачить світ очима травмованої людини. В кожній звичайнісінької дії для неї приховані відголос пережитого, але спочатку вона навіть не усвідомлює того, який вплив на неї має пережите. Не може осягнути те, що носить під серцем примару цієї війни, дитину, яку вона має народити від свого ворога і ще полюбити. Протягом фільму ми спостерігаємо трагедію Лілі – як вона намагається повернутися до життя поруч з коханою людиною, і як їй складно це зробити з тим болем, який у неї всередині. Тільки починає здаватися що тепер в героїні все повинно потроху почати налагоджуватись, як стається ще одна подія, яка здатна зламати її волю, а потім ще одна і ще одна. Можна сказати, що це кіно і є про волю. Про здатність боротися попри біль і втому, про бажання жити й любити, про здатність людини витримувати складні життєві обставини та виходити з них сильнішою, а ще про важливість прийняття всіх своїх почуттів, любові до себе, про важливість духовного контакту, про довіру та прийняття, про здатність бути поруч з болем іншої людини.
Велика заслуга фільму в тому, що ланцюжок подій не виглядає штучно. Кожна нова подія лише ускладнює проблему, але викликає віру в те, що відбувається на екрані та справжнє співпереживання. Протягом фільму запропоновані обставини змінюються, з кожним разом все більш загострюючись. З кожною подією біль зовнішньо стриманої героїні стає все більш відчутним. Змінюються й інші герої – кожен з них переживає свою історію. Всіх їх об’єднує те, що їхні життя вже поламані війною, і ніхто з них не знає як будувати їх заново, як знайти в собі сили на це. Це дуже актуальна проблема, яка особливо гостро лунає тоді, коли мільйони українців вимушено залишили свої дома, втратили близьких, втратили щось таке, що і було для них життям. Як їм тепер бути? Як жити далі? Чи зможуть вони знайти себе і постати з попелу немов Фенікс?
Фільм дуже вдало поєднує реалізм з модним сьогодні форматом застосування елементів “реального кіно”, які проявлені в імітації прямого ефіру фесбуці з коментарями глядачів трансляції, телевізійний репортаж з місця подій з неприродним мовленням ведучої, ютюб-блог російського пропагандиста, ім’я якого не називається, але глядач одразу впізнає про кого йде мова за стилем, що і є справжнім мистецтвом. Треба віддати належне, що це єдина впізнавана медійна персона в фільмі, бо це дозволяє звернути увагу (на) на людських історіях і не перейти на шарж чи сатиру. Всі елементи медійності в фільмі спочатку здаються дивними та викликають відторгнення через відверту штучність, але на цьому форматі фільм не паразитує, повертаючись до реалізму. Коли ж ці елементи пов’язується з образом метелика, який наскрізною дією проходить через весь фільм, все встає на свої місця і ця штучність дивним чином здається необхідною. Метелик – це одночасно і позивний головної героїні й дрон, який літає в небі України в пошуках своєї цілі. І якщо погляд на війну через соцмережі викликає швидше глибоку стурбованість військовим конфліктом, то погляд з дрона, який готовий руйнувати міські квартали столиці й вбивати мирних українців повертає до жорстокої дійсності й нагадує про те, як телевізор викривлює реальність і відвертає від реальних фактів реальної війни.
Картина Максима Наконечного жива і наповнена різноманітними деталями та знахідками, які в тому числі викликають сміх. Пес, на ім’я Тарантіно, був справжньою розрядкою для глядачів фестивалю, бо це справді смішно коли Тарантіно командують сідати чи подати голос. Завдяки цьому фільму вдається тримати ритм, а глядачу видихати. Дуже вдалою вийшла сцена з маршруткою, яка, як дві краплі води, схожа на маршрутку у Львові. У фільмі яскраво показана типова для нашої країни ситуація, коли розроблені державою механізми підтримки недбало реалізовані на місцях – коли водій відмовляється везти льготницю, а пасажири починають захищати її. Таким представлений український тил – несправедливим, але не безнадійним.
“Бачення метелика” прийшовся дуже вчасно, адже проводить думку, яку варто було провести з європейських екранів. В Україні йде війна з підступним і жорстоким ворогом, який хоче лише одного – знищити Україну та атакувати інші країни. Тому зараз ніхто не може відчути себе в безпеці, що кожен українець – це ціль, кожен прихильник демократії та свободи у світі – це потенційна ціль. Цьогорічний Каннський кінофестиваль для України став можливістю на великому міжнародному майданчику не говорити, а кричати про війну в Україні, а також показати наскільки ми сильні та єдині. Коли в Каннах аплодують українському фільму, коли український режисер виголошує промову на підтримку України та завершує її традиційним «Слава Україні», а зал відповідає «Героям слава», а потім співає Гімн України — це вартує всіх зусиль. Ми гідні найкращого. Цей фільм є ще однією частиною нашої майбутньої перемоги в війні, тож хочеться, щоб його побачило якомога більше людей.
