Двадцяте століття (1976) / Блог

Всупереч усім безумовним перевагам фільму, «Двадцяте століття» Бернардо Бертолуччі – гарний аргумент на користь серіалів. П’яти годин з лишком хронометражу – це більше ніж потрібно звичайному глядачу. Бо навіть підготовлений глядач з легкістю  може здатися десь у середині фільму не відчуваючи жодної провини ані перед собою, ані перед режисером і акторами.

Це сумно, адже «Двадцяте століття» подарувало світові дійсно видатні роботи Жерара Депардьє (за його безглуздою поведінкою останніх десятиліть легко забути, що у молодості він був чудовим актором), Роберта Де Ніро (на мій розсуд це його найкраща роль, плюс у них з Депардьє вийшов колосальний тандем), Домінік Санда (яка чудово поєднала у своїй героїні цнотливість, безумність та відвагу), Дональда Сазерленда (один з наймерзенніших персонажів у кіно, що я колись бачив) та багатьох інших. У Бертолуччі усі грають потужно; навіть масовка робить більше, ніж ми звикли, але це взагалі сильна сторона майже усіх відомих італійських режисерів. 

Постановка і операторська робота теж надзвичайні. Але при всьому цьому сценарій у своїй непомірності багато що перекреслює. Особисто мені так і не вдалося відчути катарсис, а зважаючи на глобальність задуму це розчаровує. Зловживання натуралістичними сценами доволі швидко викликає втому. Не вважаю себе святько, втім схильність режисеру саме до цих сцен скоріше схоже на проговорення власних сексуальних фантазій чи досвіду режисеру, ба навіть сеанс ексгібіціонізму. Виробничої потреби у них, на мій погляд, майже немає. Естетична потреба, за виключенням сцени кунілінгусу, теж під питанням. І я, і інші глядачі нічого б не втратили, якби не побачили статеві органи Депардьє та Де Ніро, чи дефекацію коня. 

Втім, це, безумовно, навіть близько не найважливіше у фільмі.  І, на відміну від «Конформіста» того ж Бертолуччі, «Двадцяте століття» краще робить препарування такого явища як фашизм. Не так відразливо, гротескно та дохідливо, як «Сало: 120 днів Содому» Пазоліні, не так педантично – майже по-німецьки —, як  «Згибель богів» Вісконті, але дуже правдиво та максимально зрозуміло. 

Водночас загравання з лівими ідеями (знову ж таки, хто з італійських режисерів після Другою Світової цього не робив?) виглядають майже карикатурними. В деяких моментах здається, що Бертолуччі глузує над ними і над самим собою. Але це не точно. Єдине що вірно, так це те, що така карикатурність сильно вибивається з загального тону оповідання. Це Серджо Корбуччі, нібито ремісник поряд з Бернардо Бертолуччі,  міг собі дозволити змішувати жанри та привносити у свої спагетті-вестерни наївність лівих ідей без шкоди як для сюжету, так і для загальної картини. Бертолуччі, на мій погляд, це не вдалося. Як не вдалося впоратися з балансом та донесенням основної ідеї. Після більше ніж п’яти годин (звісно, я подивився все не за один і навіть не за два рази) мені так і не вдалося знайти причин, з яких я можу комусь рекомендувати цей фільм. Окрім як з наукових.     

«Двадцяте століття» – фільм в якому не видно ані краплі байдужості чи халтури, але постає питання, чи коштував кінцевий результат таких титанічних зусиль від великої кількості людей.