Режисер Мішель Хазанавічус, відомий своїм фільмом «Артист» зняв новий фільм — зомбі-комедію «Coupe», який в міжнародному прокаті отримав назву «Final cut». Взагалі історія назви цієї картини доволі цікава, адже спочатку вона називалася «Z», але з початку широкомасштабної війни Росії проти України на прохання Української кіноакадемії режисер вирішив змінити назву на «Final cut». Відверто кажучи, ця назва фільму пасує значно більше, адже його сюжет побудований саме навколо фільмування. Таким чином, фільм дає можливість глядачу зазирнути на знімальний майданчик і побачити що там відбувається. Зміна назви, на мою думку, призвела до більш точного позиціювання картини, адже це кіно для синефілів. Це кіно для тих, хто розуміє жарти про Квентіна Тарантіно чи Адама Драйвера, побачить всі відсилки до інших фільмів.
Мішель Хазанавічус зняв не просто історію створення одного фільму, а історію створення фільму про зомбі категорії B, тобто відверто низькосортного та малобюджетного. Це додає фільму специфічного окрасу, захищає його від голлівудськості.
Бо ми вже знаємо не один фільм про фільмування фільму в Голлівуді. Згадаємо хоча б «Нехай живе Цезар!» братів Коенів. А що стосовно фільмів категорії B, то одразу згадується «Грайндхаус» Квентіна Тарантіно і Роберта Родрігеса — експеримент, який режисери показували в рамках одного з минулорічних Каннських фестивалів. Якби ж фільм Хазановічуса не мав цієї зомбі обгортки чи не ви користував би прийом фільму в фільмі, то особливо нічим для глядача не виділився. Тож, добре, що фільм поєднав ці два моменти і зробив їх своїми особливостями.
Final Cut як фільм-відкриття одразу викликає паралелі з фільмом Джима Джармуша «Мертві не вмирають». Це також зомбі-комедія, яка також не так давно відкривала Каннський кінофестиваль. Але ці фільми не схожі один на одного, бо Хазановічус і Джарумш обрали зовсім різні тональності та засоби виразності. Коли я дивився фільм на відкритті фестивалю, я дивився його поглядом режисера. По-перше, тому що сам фільм так знятий, а по-друге, бо я і сам режисер, тож знаю і розумію більшість з локальних жартів, які були в цьому фільмі. Назвемо їх галузевими.
Final Cut це яскравий приклад для режисерів того, як не треба організовувати процес роботи і ставитися до своєї професії.
Хоча звичайно все залежить від твого надзавдання. Ти знімаєш фільм, який тобі замовили за гроші чи створюєш мистецтво? Ти знімаєш лише веселу картинку чи все ж хочеш донести якусь думку до глядача? Ти виконавець чи творець? А ще фільм на прикладі героїв дає поради молодим кінематографістам, що не можна, наприклад, нехтувати репетиціями, а акторам настільки сильно порушувати режисерський малюнок своєї ролі, а ще не варто недооцінювати ролі кожної людини в команді. Тому що кожна людина може як поховати фільм, так і зробити його ще кращим.
Взагалі тема кінематографа як колективного мистецтва для мене пройшла наскрізною дією всієї картини. В фільмі багато моментів взаємодопомоги та підтримки одне одного, коли глядач наочно бачить силу командності. Бо саме завдяки командній роботі вдалося врятувати фільм і все ж таки реалізувати задум режисера, хоч і іншим шляхом. Бо кіно — це перш за все команда, кіно — це люди. І дуже важливо, щоб ти міг довіряти своїй команді на всі сто відсотків, адже від маленької дрібниці може залежати все, адже так важливо працювати з такими людьми, які в разі чого підставлять тобі своє плече.
Мені як режисеру було цікаво спостерігати за тим, як представлена робота режисера з акторами та організація знімального процесу у фільмі, який знімає головний герой. Особливо цікаво було побачити роботу головного героя-режисера з акторами. Образ режисера представлений в фільмі відносно правдиво, але узагальнено. Трохи нарцисизму, трохи звичайної гордині, трохи бажання контролювати все на майданчику і тремтіння за свій фільм.
Під час перегляду я побачив кілька достовірних та перевірених на собі епізодів. Ще дуже цікавий той факт, що за сюжетом зомбі-фільм знімається одним кадром і без монтажу, що робить знімальний процес особливо важким, адже це вимагає довготривалої і особливо прискіпливої підготовки. І звичайно, всього цього не було зроблено героями, що призвело до численних проблем і правок сценарію за ходом фільмування. В своїй режисерській практиці у мене був досвід створення короткометражного фільму, знятого одним кадром без монтажу, тож я розумію наскільки це важко.
Фільм починається як звичайна зомбі-комедія. Глядач ніби бачить вже готовий фільм з дивною операторською роботою в у вигляді камери, яка трясеться. Артхаусне кіно? Ні, це просто наслідки тих подій, які відбуваються за кадром. Поки що, адже в другій половині фільму ми дізнаємось чому саме ця камера трясеться та як напартачив кожен з акторів. На середині фільму здається, що це вже кінець, але друга частина з зомбі-треш хорору переростає на комедію ситуацій. Чим далі в ліс, тим більш дров. Так і в фільмі, який знімають герої — чим довше він знімається, тим абсурдніше та трешовіше він стає.
Взагалі, Мішелю Хазановічусу вдалося створити фільм- феєрверк, який викликає у глядача багато сміху та бажання і далі споглядати за ситуаціями, в які потрапляють герої.
