Рубена Естлунда сміливо можна назвати одним із найцікавіших режисерів сучасності. При тому залишаючись маловідомим великій аудиторії глядачів. Тож, хто такий Рубен Естлунд? Він режисер і сценарист зі Швеції, який працює не тільки в кіно, але й в театрі. У нього лише кілька повнометражних фільмів і здається, що його найкращі роботи ще попереду, але в той самий час він став наймолодшим володарем Золотої пальмової гілки Каннського кінофестивалю за свій попередній фільм «Квадрат». Рубена Естлунда часто порівнюють з Роєм Андерсоном, і справді в їхній стилістиці є щось схоже, а ще важливо розуміти що після свого тріумфу Естлунд нарешті повернувся до Канн зі своїм новим фільмом. І здається, що у нього є всі шанси повторити свій успіх і перемогти знову.
Цього року Рубен Естлунд представив на Каннському кінофестивалі свій новий фільм – «Трикутник печалі». Як і «Квадрат» цей фільм — сатира на сучасне суспільство. Режисеру знову вдалося викрити найголовніші вади людства і знайти їм цікаве художнє вирішення. При цьому Естлунд не жаліє нікого: молодь та старі, заможні та бідні, нахабні та скромні — всі приправлять під роздачу, бо до кожного є свій рахунок і кожному є що пред‘явити. Те, що Рубен Естлунд не боїться радикальних висловлювань на адресу кожної верстви населення робить його одним з найсміливіших режисерів світу, бо дозволити собі таку сатиру, яку створює Естлунд може далеко не кожен. В своєму новому фільмі Естлунд знову пройшовся по всім, але при цьому не перейшов межу художнього смаку і почуття міри. Його нова робота — це знову сатира. Сатира гостра та актуальна, а головне — справедлива. І хоч Рубен Естлунд в своїй творчості безкомпромісний, все одно в його роботах відчувається співчуття та розуміння тих, кого він критикує.
В «Трикутнику печалі» група багатіїв переживають корабельну катастрофу і опиняються на безлюдному острові, на якому намагаються вижити відповідно до вмінь і звичок. Хоча фільм починається зовсім не з острова, і навіть не з корабля. Починається він зі сцени, в якій групу моделей-чоловіків просять позувати з різними виразами обличчя, в залежності від бренду, який начебто на них зараз.
Бо одна справа коли на тобі H&M – дешевий, веселий, молодіжний, інша — коли серйозний і похмурий Balenciaga. І це дуже цікаве спостереження, бо те який бренд на тобі дійсно впливає не тільки на стан твого гаманця, але й на те, як ти себе відчуваєш. Естлунд дуже точно підмітив залежність людей від назви бренду і його позиціювання. В цій сцені нам представляють головного героя, а далі фільм розділяється на три акти, які були наче створені в трьох різних жанрах. Спочатку це романтична комедія — історія стосунків між хлопцем і дівчиною, які намагаються домовитися про те, хто буде платити за вечерю, потім сваряться і доходять до з‘ясування того, хто кого більше любить. Типові стосунки? Чому б не висміяти?
Другий акт у фільму в формі притчі, в якому сатира на суспільство XXI століття доходить до свого піку. Особливо в сцені «морської хвороби на кораблі» – ми бачимо життя людей на круїзному лайнері, на якому багатих гостей годують до нудоти. Вони їдять, потім їх нудить, але замість води вони знову п‘ють шампанське. Масова нудота в фільмі хоч і противна, але противна саме в своїй правдивості. В кінці другого акту круїзний лайнер йде на дно і починаються акт третій — робінзонада. Герої опиняються на безлюдному острові, на якому намагаються вижити і ще якось налагодити комунікацію одне з одним.
«Трикутник печалі» – це дуже точна і смішна сатира. Особисто я не часто голосно сміюся в кінотеатрах, але тут іноді неможливо було втриматися.
В той самий час фільм можна відзначити за глибину змісту і підняття гострих тем. Що з нами не так? Чому ми такі необережні одне до одного? Чому ми не цінуємо те, що у нас є? Чого хочемо одне від одного, чого від світу, чого від себе? І чи було взагалі в історії таке, що з людством все було гаразд і викриття сатирою в пошуках можливого лікування було би не потрібне? Здається, що хворе суспільство масовому лікуванню піддати неможливо, бо у кожної людини своя історія хвороби, відповідно і свій рецепт лікування.
Фінал в фільмі Естлунд залишає відкритим, даючи простір для пошуку відповідей, відповідно до свого світосприйняття. Але думка про те, що яким би хворим не був би наш світ, в ньому є завжди місце добру, теплу та людській підтримці в фільмі звучить і дає надію. Як писав Ерік Берн в «Іграх, в які грають люди», для всього людства надії вже немає, але вона є для кожної людини окремо.
Можливо, для когось з героїв відвернутися від своїх порокіа вже не є можливим, але для когось це точно ще можливо. Варто лише прислухатися до свого серця, варто відчути його і прийняти таким, яким воно є. Здається, цього разу Рубен Естлунд зняв фільм масштабніший та складніший, ніж «Квадрат», в якому він не вдається до моралі, але дозволяє привертати увагу до себе тим, хто на це здатний і чия «хвороба» ще не стала невиліковною.
