Дебютна стрічка Нарімана Алієва – режисера, чиє ім’я ви ще неодмінно почуєте. У своїй першій повнометражній роботі молодий режисер зачіпає тему Криму, розповідає про нього у контексті історії однієї кримськотатарської сім’ї. Тому вічна історія про родину та рідний дім стає гострою та актуальною. Роль голови сім’ї зіграв Ахтем Сейтаблаєв. Доволі незвично бачити Ахтема в такій ролі, але, без сумнівів, його робота в цій стрічці вражає. Можна сказати, що батько – провідний у цій історії. Саме він приїжджає до Києва, щоб поховати свого старшого сина, який загинув на Донбасі, та увезти додому молодого. Саме він створює конфлікт, дає грунт для сюжетної лінії.
Хоча, якщо виходити з конфліктології зовнішньої, то головний конфлікт все ж таки виявляється зовсім ширшим. І ось тут теми Криму та Донбасу отримують можливість розкритися на повну. Конфлікт всередині сім’ї, породжений цими обставинами. Він не виникає на рівному місці. Тим не менш, у фільмі багато універсальних речей: мусульманська спільнота у православній країні, конфлікт батька та сина, депортація кримських татар. І цей список можна продовжувати. Але цікавіше тут те, що молодий режисер Наріман Алієв зняв кіно, яке болить. І він уже в дебютному фільмі починає розкриватися як автор, як особистість. Це кіно не існує в якомусь паралельному всесвіті, видно, що печеі у режисера самого. Його фільм – це рефлексія на події, які відбуваються в країні, відбуваються з його народом на його Батьківщині. Наріман Алієв розповідає людську історію в гострих запропонованих обставинах, майстерно вибудовує його, проникає в глядацькі серця.
Це фільм, який цікаво досліджувати. Спостерігати, як змінюються герої, що ними рухає, знаходити поворотні точки. В ньому є шалено зворушливі моменти, які пов’язані зі зміною поколінь та спадковістю. Син, який довго пручався, в якийсь момент знаходе внутрішню мотивацію, щоб їхати з батьком. Він починає відчувати своє коріння, усвідомлювати своє місце в світі. І дуже важливо, що герої в процесі фільму змінюються, що вони не статичні, що вони не є написаними людськими шаблонам, а людьми. Більша заслуга в цьому сценаристів Нарімана Алієіа та Марисі Нікітюк. Фактично, вони написали гарну та виразну історію, до якої під час перегляду не виникає ніяких питань. Але те, що робить Наріман Алієв – це взагалі то, чого ми так довго чекали від українського кінематографу. І лише рідкісні винятки, яких, на щастя, стає все більше, можна назвати прекрасними фільмами. Операторська робота Антона Фурса гідна захвату. Перший кадр навіює асоціації з “Жертвоприношенням” Андрія Тарковськог, а далі на екрані твориться справжня магія. Чудові, неймовірно красиві кадри та повне насолодження засобом передачі того, що відбувається. Красивий саундтрек, потужніший фінал – якщо відчули, або заплачете, або будете сидіти з комом в горлі і якийсь час відходити від побаченого.
Безумовно, “Додому” – один із найкращих українських фільмів. Він приголомшує, змушує переживати і невідривно дивитися. Однозначно, це дуже талановита робота, чудовий фільм, який не можна пропустити. У кінопрокаті стрічку слід очікувати з 7 липня. Також, відомо, що саме цей фільм буде представляти Україну на 92-му Оскарі. Яке ж щастя, що у нас з’являється режисери-автори. Це дуже важливий знак, який свідчить, що наше кіно розвивається швидкими темпами. Сподіваємось, що в наступні роки ця тенденція буде продовжена.
