Після декількох перенесень дати прем’єри нарешті на екрани вийшла екранізація культового роману Франка Герберта “Дюна” від режисера Дені Вільнева.
Чому всі чекали нову Дюну?
Книга посіла місце серед кращих творів світової наукової фантастики ще у 60-х. Відтоді декілька відомих кіномитців робили спроби перенести роман на великий екран. У 70-х одним з найбільш амбіційних став проєкт адаптації від чилійсько-французького постановника з українським корінням Алехандро Ходоровськи. Він написав сценарій для 14-годинного фільму. Серед акторів мали бути залучені Мік Джаггер, Орсон Веллс, Девід Карадайн, Удо Кір, Ален Делон і навіть художник Сальвадор Далі. Планувалась також музика від Pink Floyd, а образи від Ганса Ґіґера, який пізніше намалює інопланетне створіння для фільму “Чужий”.
“Дюна” Ходоровськи була сюрреалістична і надто грандіозна для втілення, тому пізніше створити потенційно комерційно успішний Sci-Fi запропонували Девіду Лінчу, на що підштовхнув успіх його стрічки “Людина-слон”. Це зараз в контексті всієї біографії режисера ми можемо дивуватись, як він погодився. Тоді майбутній творець серіалу “Твін Пікс” більше давав інтерв’ю щодо своїх робіт і казав, що йому подобалась ідея вирушити в інші світи. Крім того, Лінч вмовив продюсера Діно де Лаурентіса профінансувати свій наступний фільм — ним став “Синій оксамит” (1986). Адаптацію Лінча критикували за поганий сценарій та неякісні спецефекти при високому бюджеті. Мені ж зокрема не сподобалась комічне зображення антагоністів і їх надмірна демонізація, нехай друге і відповідає першоджерелу.
Ба більше, картина не зібрала очікувану касу, хоч і окупила виробництво у світовому прокаті: всього близько $62 млн при бюджеті в $40 млн. Разом із The Straight Story, екранізація роману Френка Герберта 1984-го року чи не найбільше йде в розріз з авторським стилем Девіда Лінча, однак і там можна впізнати певні притаманні йому особливості як-от зображення гільд-навігатора або візуалізація дії меланжу. Врешті-решт, 4-годинну театральну версію Лінча продюсери порізали до 2 годин, і кінематографіст відмовився від монтажу розширеної — на 3 години. Саме тому там режисером в титрах вказаний Алан Сміті — псевдонім, який використовують, коли автор відмовляється від свого творіння.
“Дюна” Дені Вільнева
До рук головного режисера десятиріччя за версією Голлівудської асоціації кінокритиків ключі від проєкту нової адаптації “Дюни” потрапили у 2017-му. Франко-канадський кінематографіст довів, що здатний екранізовувати касово успішні науково-фантастичні твори, які можна хвалити не тільки за спецефекти, а й за вишукану композицію, неочікувані повороти та подвійне дно. У випадках ребуту або продовження стрічок, що вже є культурним надбанням для декількох поколінь завжди є ризик зустріти шквал критики за наругу над класикою і банальне бажання заробити. Тим не менш, у “Blade Runner 2049” (2017) режисеру вдалося не тільки дбайливо підійти до спадщини Рідлі Скотта, а й вдихнути свіжість сучасною постановкою, за що глядач щедро подякував копійчиною.
Після перегляду нової “Дюни” впевнений, що і цього разу Дені Вільневу вдалося впоратись зі схожим завданням. Напевно, найбільше мене вразили різноманіття костюмів і реалістичність декорацій: від багатотонних харвестерів до різьблених дверей. Звичайно, операторська робота, кольорова палітра та монтаж в комплексі створюють справжнє свято для очей. В картинці впізнається візуальний стиль Вільнева з монохромними лаконічними кадрами, де чергуються то теплі барви Арракіса, то холодні тони Гіде Прайма. Такі хвилі додають напруги та посилюють сюжетні колізії. Семіотика кольору супроводжує і арку головного героя. Прийняття жахаючого, але неминучого майбутнього є наскрізною темою фільмів Вільнева. Так і в Дюні режисер художніми засобами натякає на складне, однак величне майбутнє Пола Атріда.
Однією з найбільших переваг фільму є каст. Сьогодні мені складно уявити кращих акторів на роль Пола і Чані, ніж Тімоті Шаламе і Зендая. У мальовничому сеттінгу за ними приємно спостерігати і без занурення у сюжет. Сподобалось і гра Ребекки Фергюсон, що підкреслила близькість Леді Джессіки і Пола. А хто не знайомий зі списком акторів, буде здивований вибором для ролі Доктора Кайнса, якого, до слова, у версії Лінча грав Макс фон Сюдов. Не задкує за гучними іменами і збірна Вільнева: у картині також знялись Оскар Айзек, Джош Бролін, Дейв Батиста, Джейсон Момоа, Хав’єр Бардем, Шарлотта Ремплінґ та Стеллан Скашґорд.
Саундтрек Ганса Циммера вдало доповнює сюжетні перипетії, проте місцями вельми схожий на його ж музику з супергероїки “Wonder Woman 1984” (2020).
Лінч vs. Вільнев
Дарма що увесь сеанс я намагався пручатись порівнянню з екранізацією Лінча, все одно напрошуються декілька думок. І мова не про VFX, бо спецефектам 1984-го до 2021-го — як від Землі до Каладану. Мова про інше.
По-перше, головні антагоністи Харконнени у Вільнева не виглядають комічно. Завдяки кольоровій палітрі, гриму і крупнякам вороги Дому Атрідів виглядають кремезно і достатньо страхітливо. Плани з-за товстої лисої маківки барона додають моторошній загадковості його фігурі і посилюють тривогу за головних героїв. Як на мене, Харконнени все одно досі недолугі і надто демонізовані. Мені б хотілось бачити розумних суперників із мотивами складнішими, ніж гроші і влада, хоч це був би художній відступ від першоджерела. По-друге, дякуючи музикальному супроводу, розфокусу і тим же крупнякам, дія меланжу передається так реалістично, немов переноситься у кінозал. Це більше не блукання між світами, а подорож в себе — особисте осяяння, тема якого так часто фігурує у фільмах Вільнева. А по-третє, сюжет розвивається органічно, хоч подекуди й повільно, проте не хаотично, як у Лінча. В захист останнього припущу, що це радше провина продюсерів, які намагались втиснутись у дві години, тоді як Вільневу — довірили біля п’яти з урахуванням гіпотетичної 2-ої частини.
Виробництво продовження залежатиме від бокс офісу. Так, при бюджеті $165 млн після 1-го вікенду стрічка заробила близько $36 млн у світовому прокаті, що дуже хороший показник для постковідного часу. Слід зазначити, що картина поки що вийшла лише на 24 ринках, а на екранах в США та платформі HBO Max з’явиться аж 22 жовтня.
Словом, нова “Дюна” — чи не найголовніший привід піти в кіно цієї осені. До пересторог віднесу місцями повільний темпоритм і доволі складний сюжет для тих, хто не знайомий із першоджерелом. А для тих, хто знайомий — пропоную просто підкоритись голосу Дені Вільнева, адже актори, картинка та музика в його фільмі зливаються у магічну субстанцію, яку хочеться вдихати безперестанку, неначе меланж на Аракісі.
