Напередодні фестивалю Docudaus UA документалістка Аня На поспілкувалась з виконавчою директоркою Громадської організації «Докудейз» Світланою Смаль.
Розмова про труднощі, гібридний формат фестивалю, віру в людей, та мрію директорки.
– Я хотіла поставити вам запитання про вашу особисту історію зустрічі з Docudays UA, якщо ви не проти.
– Звісно! Я жила в Херсоні, не чула про Докудейз, займалася правозахисною і правопросвітницькою діяльністю в громадській організації «Південь». В нас була газета «Вгору», яку ми заснували незалежно від грошей спонсорів аби розповідати людям правду, розповідати про те, як вони можуть захистити свої права. І ми мали багато історій успіху. Це був 2007 рік. Docudays UA називався «Дні кіно про права людини», і організатори запросили нас, бо хотіли робити акцент на правах людини, і думали про те, як можна говорити цікаво мовою кіно про права. З того часу ми й працюємо разом. Частина нашої команди в Харкові, частина в Херсоні, частина в Києві, Голова Правління нашої організації, Володимир Яворський, в Білорусі – команда ввесь час розширюється, працюємо ми цілий рік. Я довгий час жила між Києвом і Херсоном, але згодом було вже так багато роботи, що переїхала.
– Я вперше побачила докудейз в 2007 чи 2008 році, на мандрівному фестивалі в Донецьку, фільм був про ромів, і мене вразило, що документалістика може бути така цікава. А ще, на показі були місцеві роми, що потім вийшли з зали і сіли перед глядачами для спілкування, і я тоді була повністю куплена жанром документального кіно.
І завжди думала про людей, що роблять перший і єдиний документальний фестиваль про права людини з року в рік вже 18 років. Де ці люди беруть мотивацію, хто вони? Ви сказали, що вас надихає команда, і історії успіху, і цінності, які розділяє з вами фестиваль..
– Цей найголовніше. Можуть бути різні підходи і методи до справи, але тільки коли люди мають спільні цінності, то можуть плисти в одному човні. Але інші люди в докудейз і не затримуються. І знаєте, коли бачиш очі людей, коли читаєш відгуки – адже Донецьк велике місто, а ми заходимо в такі маленькі містечка, де люди вперше чують про людську гідність і права людини. Де люди після відвідування показів відкривають кіноклуби аби їх оточення теж розуміло свої права. А колись прийшла на фестиваль вчителька, і просто сама привела школярів, і там був хлопчик що сказав: “Я ніколи не думав, що документальне кіно може бути таким – це ж як голівудський блокбастер!”. І це надихає, це робота на майбутнє.
Я колись навчалася в Польщі у Міжнародній Літній Школі з Прав Людини, організованій Гельсинським фондом з прав людини, і був лектор в нас – один з учасників реформації їх пенітенціарної системи (прим. Це система уповноважених органів і установ, діяльність яких спрямована на формування та реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації. Метою є захист суспільства від злочинності, а діяльність не має каральної спрямованості, направлена на ресоціалізацію та реінтеграцію особи.), то він розповідав, що їм вдалося змінити систему, зокрема, почавши з молоді.
– А за цією роботою вас бачить ваша родина, чи вони думають “Ліпше б мама працювала в магазині – і ми б її частіше бачили”…
– Ні! Знаєте, моя дочка вона вже доросла, їй зараз 30 років. Але вона була з фестивалем ще коли навчалася в школі. Вона була волонтеркою і було тоді мало людей, а вона добре знала англійську ще тоді, і допомагала з гостьовим сервісом. Коли закінчила школу теж була на фестивалі – однією з менеджерок. І з режисерами знайомилась, і вони справляли на неї незабутнє враження. І знаєте, я розумію, чому молоді так цікаво: приїжджають такі яскраві унікальні люди з величезним досвідом і так класно – поговорити людині з людиною!
– Коли ви доєдналися в 2007 році, ви вже розуміли що фестиваль має майбутнє?
– Так. Але ми поєднували мистецтво і правозахист, і ви не уявляєте, які в нас були палкі дискусії, до чого тут правозахист, а правозахисики не розуміли як використовувати (в хорошому сенсі) кіно. Але кіно – візуальне мистецтво і воно засвоюється легко. Наші мізки можуть спокійно щось виправдати: когось або себе – а серце неможливо обдурити. Зараз в нашій команді є, і правозахисники, і режисери, і журналісти – і ми вже давно бачимо як слово і образ може змінювати і впливати.
– Для мене фестиваль – розкішна щорічна подорож світом, в якій я знайомлюсь з людьми з усього світу через кіно. Чи були в вашій праці моменти, коли опускалися руки?
– В нас не опускаються руки. Ми креативні і оптимістичні. Складнощі бувають. Далеко не ходити – минулого року в день пресконференції оголосили про карантин. В нас був шок, купа грошей вкладено і зусиль. І ми дуже швидко переформатувались в онлайн. Навіть минулого року стали фіналістами конкурсу від Глобального договору ООН в Україні «Партнерство заради сталого розвитку-2020» у категорії Протидія COVID-19.
В нас було два тижні до фестивалю. І купа питань, наприклад – як захистити від піратства фільми, бо онлайн – це інша справа. Та і режисерам хочеться, щоб їх кіно побачили на великому екрані – але що робити! І ми проводили розмови, домовлялися, і по суті зробили того року два фестивалі – один офлайн, а другий онлайн. І що хочу відмітити, ми не втратили свою аудиторію, навіть навпаки. А впродовж року перевели багато заходів на онлайн формат, і радісно що ми розвиваємо DOCUSPACE – наш онлайн-кінотеатр.
Хтось говорить, що карантин триватиме сім років, хтось прогнозує два. Але світ однозначно вже змінився і треба адаптуватись. Хоча все одно хочеться наживо. А ще, мені хочеться, щоб люди розуміли глибину того, що ми робимо. Не так легко здобувати гроші на фестиваль. До того ж, ми дуже вибагливі і не беремо гроші від політичних партій, у нас серйозні фільтри до спонсорів.
– Всі ці роки ви бачите в фільмах і в правозахисній дільності багато несправедливості і страждань, проте не вигоріли за цю купу років, а навпаки сидите навпроти мене, і палаєте, горите своєю справою..
– Я люблю людей, люблю світ. І хочу щоб люди були щасливими наскільки це можливо. Якщо ми трохи допомагаємо з цим, це чудово.
– А чи є у вас улюблений фільм?
– З цьогорічної програми? Навіть не питайте! Я практично нічого не дивилась. Люди, що готують фестиваль, і не у відбірковій раді – це за щастя – прийти щось подивитися в кінотеатрі. Бо черговий форс-мажор, і не можеш усього додивитися. Але мій критерій – аби в фільмі була любов. Я не про кохання, я – про любов. Фільми можуть бути складними або легкими на перший погляд, але любов в фільмі дуже важлива для мене.
– Вам ніколи не хотілося зняти своє кіно?
– Хотілося б написати сценарій. Мені 49 років, застала багато епох, від СРСР до сьогодні, живу під час різних перебудов, а коли працювала журналісткою, зустрічалась з багатьма людьми і їх історіями.
Коли буває в мене виснаження енергетичне – я можу сісти в тиші – і воно починає з мене литися. Або можу під впливом якихось емоцій сісти написати нотатки на майбутнє.
Але поки – нема часу. Всьому свій час, знаєте. А я – оптимістична до всього того, і вірю в добрі знаки.
Режиссерка Документального кино
Театральна режисерка