Вынужденный простой в посещении кинотеатров был прерван походом на Kyiv International Short Film Festival. Большой зал «Киевской Руси» неожиданно для меня собрал немало людей. Нижеприведенный обзор – не только субъективный, но и выборочный – речь пойдет исключительно о фильмах международного конкурса, показанных 7 августа 2020 года. Отдельно отмечу, что синопсис к каждой из картин (выделен курсивом) взят с сайта фестиваля. Описания спорные, но все же они дают общие представления о фильмах.
«Укус». Португалия/2019, 26 минут. Режиссер: Педро Невес Маркес
«Між будинком в Атлантичному лісі і фабрикою генетично модифікованих москітів поблизу Сан-Паулу, люди в поліаморних небінарних стосунках намагаються пережити епідемію, яка шириться Бразилією»
Во всех смыслах слова – расфокусированный фильм. За 26 минут используется такое количество затемнений, что невольно приходишь к выводу – автор не знает, как он хочет рассказать свою историю. Поэтому он бессвязно рассыпает по хронометражу псевдофилософские монологи и пытается нагнетать обстановку. В последнем случае у него в руках было действительно хорошее оружие – музыка в фильме необычная и завораживающая. Увы, все остальное – сюжет, операторская съемка, монтаж, все – во мне вызывало смертную скуку.
Эти 26 минут показались полноценным часом. «Укус» утомляет, не прилагая к этому усилий. Фильм слишком сильно старается быть Искусством, чем-то несущим истинный Смысл. На выходе я увидел только голую претензию. Откровенно говоря, уже в середине фильма появились малодушные мысли уйти с сеанса.
Спойлери від Ганни Старкової. «Уявіть, що людство потерпає від пандемії. Науковці щось торочать про причини та наслідки, медики дають поради щодо поведінки, але їх зусилля здаються марними. Загроза непомітна, непередбачувана та всюдисуща». Так поетично я собі розмірковувала, дивлячись у залі «Київської Русі» «Укус» Педро Невеса Маркеса. В принципі, дуже схоже на нашу реальність. Лише з тим уточненням, що хвороба ніби передається москітами. Глядачеві демонструють і розповідають, що у лабораторії навіщось намагаються модифікувати геном комах. Також ми бачимо групу людей, що ховається від реакції людства на пандемію у бунгало у джунглях. Атмосферу доповнюють гнітючий саундтрек і тривалі повні затемнення. Але відчуття приреченості або зневірення не приходить, лише мимолітне «То й що хотів сказати автор?» перед початком перегляду наступного фільму.
«Матрешки». Бельгия/2019, 24 минуты. Режиссер: Беранжер МакНис
«Анні 16, вона живе зі своєю молодою мамою. Наприкінці літа, поки мама поринає в чергові романтичні пригоди, дівчина починає відкривати власну сексуальність. Дізнавшись, що вона вагітна, Анна знаходить підтримку там, де найменше очікувала її отримати»
Сюжет располагал к тому, чтобы скатиться в крайности. Русские могли бы снять на эту тему очередное тоскливое, депрессивное и несмотрибельное кино, американцы – туповатую комедию, с обилием шуток на тему секса и обязательной моралью в конце. Режиссер Беранжер МакНис выбрала золотую середину. Лично я получил от фильма ровно столько, сколько хотел.
На контрасте с предыдущей картиной – так и вовсе вышло прекрасно. Никаких надуманных трудностей – вот она, реальная жизнь, вот реальная проблема, но давайте не будем из нее делать античную трагедию. Там, где ждешь грязных и отвратительных подробностей – их нет. Возможно, это я так приучен современными фильмами, что постоянно ждал, что «Матрешки» вот-вот сорвутся в какой-то трэш и угар. Беранжер МакНис могла «фонтриеровать» зрителей (сейчас я вас буду шокировать, а вы будете кричать, что я – гений), но вместо этого выбрала более реалистичное развитие сюжета. Неплохая зарисовка о взрослении, выборе и его последствиях. На мой взгляд – лучший фильм из трех представленных в этот день.
Спойлери від Ганни Старкової. Тобі 32 роки і у тебе 16-річна донька. Вона буває зухвалою (як мати), має власну комнату (але не приватність), вміє користуватися косметикою (і подобатися хлопцям) і все життя спостерігає твої романи, які тривають приблизно два тижні. І от, донька вагітніє. Ти не сумніваєшся, що вона народить, бо сама народила, і обидві ж з того щасливі…
Історію невдоволеного підлітка, матері-одиначки або її покинутого хлопця можна розповісти мільйоном різних способів. Беранжер МакНіз вибрала один з нетривіальних. Я дивувалася, чому за назву вибрано «Мотрійки», але ж це очевидно: мати — донька — дитина. Взагалі цей фільм — про рішення, але рішення твоє особисте, а не батьків.
«Традиция». Германия, Грузия/2019, 22 минуты. Режиссер: Сосо Блиадзе
«Двоє німецьких туристів, Крістіан (32) і Даніель (35), відвідують Грузію. Вони шукають, де поїсти в селі, і несподівано стають гостями на грузинському весіллі. І тут для них починається справжня пригода»
Исходя из реакции зрителей – фаворит сеанса. В меру смешная, в меру грустная трагикомедия о том, как порой сложно быть чужаком и еще сложнее – чужаком среди своих. Гомофобов «Традиция» может возмутить, но это их личные проблемы. Фильм не о сексе и не о сексуальной ориентации. Эта тема здесь вторична.
Отличный прием (хоть и не новаторский) с отсутствием субтитрирования грузинской речи. Когда пропадают субтитры, зритель, как и главные герои, вынужден ориентироваться на интонации, язык тела, выражения лиц. Это хороший способ для погружения в атмосферу (в этом конкретном случае – грузинской свадьбы), и, на мой взгляд, он оправдан, в том числе, и в коротком метре.
Спойлери від Ганни Старкової. Ви з партнером посварилися на відпочинку. Все б нічого, але то туристичний похід у гори Грузії: ви не знаєте мови та доріг, їжа закінчується. Завдяки випадковості ви разом потрапляєте на місцеве гучне весілля. І, врешті, приміряєтеся. За місцевою традицією, вас проганяють, бо ви — гомосексуали. Але вам допомагають вибратися, бо не всім подобаються традиції.
І смішно, і гірко після перегляду фільму «Традиція» Сосо Бліадзе. Напевно, через те, що мені теж не подобаються агресивно насаджувані традиції.
