Хроніки здичавіння
Вас бісять дебіли, які не пропускають вашу тачку на дорозі? Вам зраджує дружина? Вас дістала корупція й багаті злочинці, які відмазуються від суду? А ще ви злі на своїх батьків, на дурну вчительку в початковій школі, члена журі, що колись «зарубав» на конкурсі вашу роботу? Ви часом мрієте когось із них убити, ага? Фільм «Дикі історії» візуалізує ваші приховані бажання.
«Дикі історії» цього року номінували на Оскар у категорії «Найкращий іншомовний фільм», але він статуетку не отримав. Втім, режисер Деміан Сифрон навряд чи дуже сумує про долю цього фільму, бо він уже став лідером кінопрокату в Аргентині, причому, абсолютним лідером за всю історію кіно в цій країні. Принаймні, так каже Вікіпедія.
Також треба сказати, що продюсером фільму є Педро Альмадовар, і його вплив і на режисуру, і на вибір сюжетів легко помітити. Конкретніше — перша новела схожа на фільм Альмадовара «Я дуже збуджений» — те ж місце дії (літак), дивна компанія в замкнутому просторі, загроза катастрофи. Також вплив помітний у тих новелах, де в головних ролях жінки, особливо в останній новелі про весілля — така по-альмодоваровські слабка на перший погляд героїня з великими внутрішніми резервами всякого лайна й несподіваних талантів. Зрештою, ця новела — непахане поле для всіляких порівнянь та аналогій, бо невдале весілля — поширений мотив у світовому кіно.
Отже, «Дикі історії», а їх 6 штук, об’єднані загальним настроєм — агресивним і безкомпромісним. Ці новели концентровано злі — конфлікти у них доведені до точки кипіння, причому, часто абсурдної. Це той випадок, коли смерть виглядає настільки безглуздою, що це навіть смішно.
Треба сказати, у латиноамериканців свої стосунки зі смертю, нам не зрозуміти. У них навіть є спеціальна Свята Смерть, Сан Ла Муерте (я гуглила, ви не подумайте). У мене склалося враження, що в Латинській Америці смерть у народній уяві не така вже й страшна, як у нас, і не тільки тому, що образ її значно веселіший (хоча й це теж), а тому, що вона їм ближча і зрозуміліша. Язичницька міфологія смерті в Латинській Америці дуже деталізована, святій Сан Ла Муерте поклоняються, вона завжди десь поряд, вона відома в народі. Тому сюжети про смерть, я допускаю, в Аргентині сприймаються менш похмуро й трагічно, ніж у нас. Але ситуації у фільм універсальні та впізнавані. Зрештою, люди скрізь однакові, так само як і конфлікти між ними.
В мінус фільму я запишу те, що історії трохи грубуваті. Автор «здає» фінал десь у середині сюжету. Таке враження, що він боїться здатися нелогічним, тому підстраховується, проговорює якісь речі, щоб глядачі не дай боже щось неправильно не зрозуміли. В результаті — все логічно, не прикопаєшся, але ж нема сюрпризу у фіналі. Зате є чорний гумор, а він, давайте визнаємо, нечасто трапляється в наших кінотеатрах. Тому треба брати, поки є.
Працює у MovieТон. Блог про кіно та Ми не празднували