Суфражистка (2015) | Рецензія

У наших школах не буває уроків про гендерну рівність (як і багатьох інших важливих уроків), але якби вони були, то на них треба було би показувати «Суфражистку». Не тому, що це таких геніальний фільм і «маст хев», а тому, що він дуже добре пояснює, чого бракувало тим жінкам, які були першими феміністками. Їм бракувало простих речей — прав на дитину, прав розпоряджатися власними фінансами, права голосу, права захистити себе від насильства, права на рівну з чоловіками зарплатню на рівноцінній роботі і т.д. 

У фільмі ці речі пояснені дуже прямолінійно, «на пальцях» і «в лоб». 

Головна героїня фільму, Мод (Кері Малліган), — проста робітниця у величезній пральні. У неї є чоловік і син, мізерна зарплатня та огидний сексуально стурбований шеф. Вона знайомиться із кількома суфражистками і поступово втягується в їхній рух. 
Отже, в центрі розповіді — рядова суфражистка, а не засновниця цього руху Емілія Пенкхорст (Меріл Стріп) і не найвідоміша його учасниця Емілія Девісон (Наталі Пресс), яка наклала на себе руки, аби привернути увагу до проблем жінок. Глядачеві значно легше співпереживати рядовій суфражистці і на її прикладі достатньо просто показати проблеми тогочасних жінок. 

Дія, до речі, відбувається в 1911 — 1913 роках, тобто в останні роки перед Першою світовою війною. За духом це усе ще 19-те століття — 20-те розпочнеться уже після війни. Якщо подумки вписати усі події фільму в історичний контекст, то трохи незрозуміло, чому сюжет обривається на похороні Емілії Девідсон. Адже далі була Перша світова війна, під час якої суфражистки (і решта жінок) зуміли довести, що вони варті не меншого, ніж чоловіки. І власне саме Перша світова стала переломним моментом у наданні жінкам рівних прав з чоловіками. Вона взагалі дуже вправила мізки людству, правда, ненадовго. 

Примітка на полях: он Швейцарія не воювала, то там у деяких кантонах жінки отримали право голосу аж у 1991. 

Щодо самого фільму: дуже привабливо виглядає акторський склад — Кері Маліган, Меріл Стріп, Хелена Боем-Картер. Загалом ці акторки показали достойну гру — навряд чи можна витиснути більше з тих образів, що пропонував сценарій. Розчаруваннями можна назвати те, що Меріл Стріп з’являється на екрані лише хвилини на 2, а також те, що мілашечка Бен Уїшоу вкрай непереконливо виглядає у ролі брутального домашнього тирана. 

Загалом це по-британськи якісний, на совість зроблений фільм. Але не більше. Він годиться для того, аби ознайомитися з історичним явищем, він тисне на емоції в потрібні моменти, але це фільм на один раз. Цей фільм не ставить ніяких питань, він не залишає по собі жодної невизначеності, він прямолінійний і, зрештою, дещо примітивний.