Дівчина з Данії (2015) | Рецензія

«Дівчина з Данії»: Він кохав лише одну жінку — жінку у собі

Як виміряти емоції людини, яка виходячи з дому, цілувала чоловіка, а повернувшись, зустріла жінку з готовою вечерею? Відповідь на це та інші запитання шукайте в стрічці Тома Хупера «Дівчина з Данії». Якщо знайдете — ваша вдача, бо їх там не відшукати і днем з вогнем.
Початок ХХ століття. Подружжя Вегенерів Ейнар та Герда пишуть картини. Він — відомий датський художник, а її картини не продаються доти, доки вона не починає зображати на них свого чоловіка. От тільки надає йому більш жіночних рис. З цього починається те, що призвело до зміни статі, коли Ейнар Вегенер став Лілі Ельбе — першою людиною, яка відважилась на операцію, щоб стати повноцінною жінкою.

Декілька років тому, коли лауреат премії «Оскар» Том Хупер вперше познайомився зі сценарієм «Дівчини з Данії», який, до речі, створений на основі однойменного роману Девіда Еберсхоффа 2000 року, режисер був впевнений — він обов’язково має екранізувати історію двох людей, які долають внутрішні особистісні проблеми та зазнають суспільного осуду. Але перетворити готову історію, яка дійсно мала місце на початку минулого століття, у проникливий фільм не вдалося. Замість цього на публічний осуд Хупер представив абсолютно «оскарівську стрічку». Не дарма акторами головних ролей виступив минулорічний лауреат Едді Редмейн та «Міс популярність року» Алісія Вікандер.

Історія могла би бути фантастичною драмою про переживання чоловіка, який нарешті починає приймати себе таким, яким був завжди, але не визнавав цього. Про почуття жінки, яка переживає смерть однієї особистості і появу іншої в своєму законному чоловікові. Міг би бути фільм на гостру соціальну тему про неприйняття соціумом інакшості. Або ж про примітивність науки та медицини, яка вішає ярлик «шизофренія» будь-якому хворому, не намагаючись зрозуміти глибину проблеми. Але «Дівчина з Данії» не тягне, аж ніяк не тягне. Всі конфліктні ситуації оглянуті поверхово. Наче на проміжній екскурсії, коли приїжджаєш в нове місце, а гід в двох словах описує, як бусурмани взяли фортецю. Наче і цікава історія, але все одно позіхаєш.

Щодо соціального аспекту, краще би Том Хупер вирізав сцену побиття героя французькими гопниками (пардон, не знаюся на тодішніх соціальних кланах). Вона абсолютно вибивалася із загального темпу та атмосфери, ніяк не акцентуючи увагу глядача на самій проблемі. Проблемі того, яка зараз, як і 100 років тому, полягає в неприйнятті суспільством незвичності в людині; її окремість ставала червоним полотном для биків. Те саме і зі сценою звернення Лілі-Ейнара до лікарів. За дві секунди оббігав всіх і вся, чуючи навздогін «псих» і «шизофренія», але ось раптом виникає чудо-лікар, який врятує від усіх проблем.

Стосовно акторського складу запитань виникає найменше, адже огріхи гри списуються на сценарні провисання, особливо у діалогах, які часто-густо повторюються впродовж двогодинної візуально вилизаної картинки. Редмейн, у якому були впевнені усі, не підвів і підійшов до втілення персонажа дуже серйозно: міміка, жести, рухи, пози — все випромінювало жіночий шарм. І це не було комічно, як зазвичай трапляється, коли чоловіки втілюють жіночі образи чи грають трансвеститів (привіт Джареду Лето у «Даллаському клубі покупців»). Заковика у тому, що з образом жінки актор справляється краще, аніж з роллю чоловіка.

Алісія Вікандер стала особистим відкриттям року для мене. Несподівано ця витончена дівчина спромоглася показати оголений нерв і витримувати його доволі довго. Хоча грати вона може ще краще, Вікандер витягнула все, що могла згідно з самою постановкою.

Неоднозначним лишається сценарій, за який несе відповідальність Люсінда Коксон. Спираючись на літературне джерело, основним завданням сценарію було відійти від тієї самої літературності, повернути у бік дії, а не слів. Але все ж таки переважили діалоги і закономірні крупні плани. Це не додало стрічці глибинності, тільки посилило ефект недосказаності, недоробленості в плані драматичного ефекту, емпатичних переживань. Згідно з оригінальною історією, яка трапилась століття тому, Герда Вегенер не була аж так проти візуальних змін свого чоловіка. Вона вела активний образ лесбійки, коли разом з Ейнаром оселилась у Парижі, та інколи сама просила чоловіка перевдягнутися у жінку, аби їм вночі не було нудно. Таким чином, вони жили неначе втрьох: Ейнар, Герда та Лілі, яка потім повністю витіснила першого. Хоча, можливо, автори вирішили показати історію лише однобоко, не враховуючи бісексуальних нахилів Герди, аби посилити драматичність стрічки. Та і цей прийом не допоміг.

2/5