Ex Machina (2016) | Рецензія

А ви пройдете тест?

Після виходу цього фільму одразу ж передбачувано вскинулися феміністки, засуджуючи науково-фантастичний режисерський дебют Алекса Гарленда «Ex Machina» у об’єктивізації жінки. Цей факт тільки підтвердив, що глядач не пройшов «тест Тьюрінга» і так до кінця не упевнився в тому, що машина — це тільки машина.

Таке завдання було поставлене перед молодим програмістом Калебом (Донал Глісон), який виграв запрошення провести тиждень в маєтку міліардера Натана (Оскар Айзек). Як виявилося, Натан не просто так привіз до себе хлопця. Він хоче, аби той допоміг йому у дослідженні штучного інтелекту, який йому вдалося створити. Калеб має протестувати комп’ютер на предмет того, чи зможе він функціонувати серед людей непомітно для них самих.

Але якщо в оригінальному тесті комп’ютер прихований від учасників, то в цій закритій від усього світу, без вікон та із потужною охороною лабораторії комп’ютер демонструють одразу, але за склом, в окремій кімнаті, де постійно працюють камери, аби творець міг дивитися та вивчати своє творіння. А творіння має вигляд привабливої дівчини на ім’я Ава (Алісія Вікандер), яка зовсім не проти спілкуватись із Калебом. Як виявиться, не просто так вона створена у жіночій подобі, а не залізною коробкою. Адже, як запевняє Натан, в цьому і є суть усього земного: у гендерних відмінностях, у статевому потягу, у бажаннях, які формуються саме на основі цих рушійних сил, що керують і вмотивовують усі людські дії та вчинки.

По суті, Натан ставив експеримент, про який не до кінця розповів Калебу, так як і той виявився його учасником. Про це від початку свідчать недосказанність та таємничий тон загальної оповіді. Кожен з героїв має свої мотиви і цілі. Калеб, який відчуває симпатію до машини, але начебто не має її відчувати, хоче дослідити, усвідомлює свій інтелект Ава, чи вона просто зчитує людську поведінку. Геніальний стартапер Натан хоче відчути усю повноту своєї влади, яку він має над винаходами. Йому потрібно ствердитися як божеству, що здатне творити інтелект. Але не просто штучний, який має переконати людину у зворотньому, а такий, що може сам продукувати думки, не зчитуючи інші. Таким чином, він ставить певне завдання перед Авою, розширюючи масштаби класичного експерименту з пацюками та виходом із лабіринту. Ну а Ава…Ава просто хоче вийти, вийти і постояти на транспортній розв’язці, де вирує людське життя, таке, яким воно справді є.

«Ex Machina» дмухає на глядачів клаустрофобією. Вона замкнена, як і герої в одному будинку, зосереджена на стінах, за якими один за одним спостерігають персонажі. І ми бачимо все їхніми очима через камери та через скло.

Виконавці ролей не дають причини для сумнівів у своїй поведінці. Кожен з них вправно справляється з поставленим завданням. І не відзначити в цьому Алісію Вікандер неможливо. Вона точно передала образ дівчини-андроїда, вдало поєднала роботизованість рухів із жіночністю, і однозначно, викликала симпатію не тільки в героя Донала Глісона.
Алекс Гарленд, який нарешті взяв кермо у свої руки, впевнено попрямував дорогою розумного кіно, яке здатне посісти чільне місце в рядах наукової фантастики. «Ex Machina», не зважаючи на свій неквапливий розвиток, на відсутність характерного для сай-фаю екшена, вперто прямує до розв’язки, яка остаточно розвісить ярлики, хто злодій, а хто — ні. Але так і не дасть відповіді на питання «що робить людину людиною?» Втім, стрічка весь час тримає потужний саспенс, не пришвидшуючи темп наративу.

Певно, цього і хотів домогтися Гарленд, який сам взявся за екранізацію свого сценарію, після того, як попрацював із Дені Бойлом над такими стрічками, як «Пляж», «28 днів потому» та «Пекло».

Здавалося б, кіно, яке безшумно пройшлося у прокаті — але викликає суперечливі думки після перегляду. Це не проста, не звичайна історія про робота і людину чи про їхнє взаємозаміщення. Це цілий комплекс питань, на які відповіді доведеться шукати самим.