Легенда Г’ю Гласса (2016) | Рецензія

Брутальний вестерн з претензією на розумність

На жаль, сучасний, масовий, якщо можна так його назвати, кінематограф не тішить глядача різноманіттям. Кожного року з’являються однотипні, як під копірку, американські комедії з фізіологічним гумором, кіношки, де експлуатується мотив суперздібностей, якими часто затикають сюжетні діри та компенсують відсутність чого-небудь нового та оригінального та деякі інші різновиди «боянів».

Взагалі, сюжет про пересічного Васю, людину-павука, супермена чи звичайного «ультраамериканця», який раптово отримав надможливості, наскільки приївся, що «обрубає» бажання дивитись чергового Людину-Павука, Бурундучка чи Якогось Іншого Звіра, нехай він і крутий, яскравий, з купою новомодних спецефектів та Скарлет Йохансон. Однак, такі фільми збирають свої мільйонні каси, отже, ми з жалем можемо очікувати на появу і в цьому, і в наступному роках чергового затертого фільму із затертим мотивом «лузера з надздібностями». Для фінальної крапки у всій цій боянистості, банальщині та обридливості треба лише, щоб чергового супермена зіграв Володимир Зеленський, котрий, як ракова пухлина, окупував телебачення і невпинно наповзає на кіноіндустрію.
Здається, що масовий кінематограф уже нічого не врятує, він так і блукатиме у власних трьох соснах затертих мотивів, обридливих сюжетів та чіткої жанровості, але ні, як говорять, надія є. 

Нещодавно я мав змогу ознайомитись з доволі цікавим зразком, оперативно викладеним у мережу не надто благородними піратами, під назвою «Легенда Г’ю Гласса» (англ. «The Revenant», що дослівно означає «людина, котра повернулась з того світу») Алехандро Іньярріту за однойменною книгою Майкла Панке. Фільм подається з приміткою «засновано на реальних подіях», і мисливець-колоніст Г’ю Гласс дійсно існував, він, як і головний герой фільму у виконанні Леонардо Ді Капріо, зазнав нападу дикого звіра і був одною ногою на тому світі.

З перших хвилин кидається в очі те, що цей фільм — не звичайний екшн, це вестерн зі значним вкрапленням драми, причому, доволі хардкорний. Під час перегляду складно розмежувати ці жанри, Іньярріту доволі міцно їх «склеїв», в результаті чого вийшов похмурий, холодний, жорстокий, але захоплюючий фільм, де від драми взято найкраще: напруженність дії, детальний показ головних героїв, глибокий внутрішній конфлікт головного героя Г’ю Гласса, котрий упродовж фільму змагається з природою, індіанцями і, головне, з самим собою. 

Проте, якщо ви фанатієте від вестернів, то без проблем можете насолодитись типовими для жанру перестрілками, знайдете, теж типовий, мотив помсти, ну і, звичайно, найбільше вас порадує фінальна сутичка хорошого і поганого хлопців, де один першим встигне вихопити зброю, як у старі добрі часи, у старих добрих «макаронних» вестернах.

На превеликий жаль поціновувачів вестерну, Дикого Заходу з його «салунами», спекотними рівнинами і дівчатами з кордебалету тут немає, є Техас, але він лише згадується. Місце дії — США першої половини ХІХ століття. Замість кольтів — кремнієві рушниці, замість широкополих капелюхів — масивні шапки з хутра. Зате повно індіанців. Вони тут жорстокі і вправні, якими не були в жодному «класичному» вестерні, з чим глядач має змогу ознайомитись відразу на початку фільму, коли відбувається сутичка через шкіри між «червоношкірими» і американцями-мисливцями. Ця сцена задає всю подальшу брутальність фільму: з огидним звуком падають відрубані кінцівки і голови, ллється кров, стріли безшумно, але точно б’ють у голови, а індіанці все улюлюкають та косять направо і наліво американців, які зі своїми новітніми на той час рушницями виглядають заляканими щенятами. 

Якщо у вас слабкі нерви, не варто дивитись ні цю, ні подальші сцени фільму, адже камера покаже все, як є. Російський відеоблогер в огляді на «Легенду Г’ю Гласса» SokoL[off] зазначив, що «дуже важливо знімати стрічку у таких неможливих умовах, щоб зрозуміти, з чим стикались герої у 1820-х». Жорстокість — невід’ємна складова цих «неможливих умов». Після сцени атаки індіанців хардкор лише набирає обертів. Чого варта лише сутичка героя Ді Капріо з ведмедицею: на екрані відбувається брутальне дійство, де знавісніла тварина (на щастя, комп’ютерна, що можна помітити в тих моментах, коли камера особливо прискіпливо вихоплює важкі удари ведмежої лапи) поетапно і холоднокровно терзає людину.

Брутальної атмосфери додають маскулінно-безкомпромісні обличчя головних та другорядних героїв. Ді Капріо доволі сильно перевтілився для ролі мисливця, у нього борода пишніша, ніж у будь-якого бійця «Азову», погляд такий, у якому відбивається весь холод канадських лісів, характер — стійкий, нордичний, вірніше канадський. Виконавець ролі «поганого хлопця» Джона Фітцджеральда — Том Харді, теж з бородою і з шматиною на голові, більше схожий на загубленого в лісах спецназівця з поясом від маминого халата на довбешці, і він, хоча і не виходить за рамкі власного маскулінного амплуа, яке ми могли бачити в інших фільмах з його участю, проте він теж чудово відіграє свою роль, та і реплік у нього побільше, на відміну від Ді Капріо.

Інші персонажі — мисливці, індіанці — брудні, суворі, одним словом, гримерам і костюмерам слід висловити окремий і величезний респект, адже без їхньої роботи фільм не передав би всього напруження, яке холодним потоком обдає під час перегляду. Та і актори постарались на славу, відчувши на своїй шкурі холод канадських річок, неприязний клімат, смак сирого м’яса, яке несамовито їв Г’ю Гласс.

Слід сказати про акторку, котра не була вказана в титрах, але відіграла свою роль на «відмінно» і підсилила, навіть зумовила всю безкомпромісність і холодність фільму. Це — канадська природа, гігантські ліси з високими деревами, один вигляд яких може нажахати будь-якого Бера Гріллса, яким би крутим він не був, струмки з холодною водою, неосяжні плеса лісових озер, сніг, у якому в’язнуть коні, і пробираючий до кісток холод, який відчувається навіть через екран. 

Не позбавлена кліше, «Легенда … » все ж не відштовхує від екрану. Доволі неочікувано побачити у вестерні, нехай і нетиповому, містично-символічні сцени а ля Тарковський. Головному герою часто сняться сни, фантасмагоричні та картинні, при перегляді яких виникає асоціація з «Дзеркалом» згаданого російського режисера; у цей час камера, і без того неспішна, ніби пливе, вихоплюючи обличчя, дерева і напіврозвалену церкву, на якій якимось дивом калатає дзвін. Це вже навіть не Тарковський, це, хай йому грець, Ларс фон Трієр! І це все, не забуваймо, подано у вестерні.

«Легенда Г’ю Гласса» — фільм, де здійснено спробу осучаснити нині не надто популярний жанр вестерну. Фільм, у який режисер так щедро вклав свої геніальні думки, що картина просто розбухла до розмірів трупу американського колоніста, підстреленого точною індіанською стрілою. Таке порівняння невипадкове, адже є сумніви в позитивному сприйнятті «Легенди…» глядачем. Маємо парадокс: в результаті вийшло якісне і глибоке кіно, занадто жорстоке і монотонне для глядача, який фанатіє від «Трансформерів», з якимись незрозумілими вставками і алюзіями, але недостатньо розумне для поціновувачів елітарного чи артхаусного кіно, яким відсилки до Тарковського здадуться невеликим ковтком повітря у задушливій кімнаті. 

Але така претензія на розумність гідна похвали, а щоб краще розібратись у всіх тих сюжетних лініях, відсилках та мотивах, які придумав режисер і втілювала вся його команда, оцінити глибоку і самовіддану акторську гру, найкраще подивитись фільм самостійно.