Вікторія (2016) | Рецензія

Одна дівчина, чотири хлопці та довгий-довгий кадр

Відчуття самотності, нерозуміння оточуючих, відсутність близьких, чуже місто, ба навіть країна. У іспанки Вікторії були усі причина сказати «Так» на пропозицію чотирьох корінних берлінців показати місто справжнім. За 134 хвилини, знятих одним кадром з третього разу, дівчина поринає у тригодинний тріп нічною німецькою столицею. При цьоому, за цей короткий час їй доведеться пережити і закоханість, і грабіж, і смерть.

Насправді, історія у фільмі «Вікторія» посідає далеко не чільне місце, адже головним залишилася технічна сторона роботи. Не дарма, чи не вперше в історії кіно, кінцеві титри починаються не ім’ям режисера чи провідних акторів, а ім’ям головного оператора Стурла Брандт Гревлена, якому вдалось повторити метод Тільмана Бюттнера на чолі з Александром Сокуровим під час зйомок «Россійського ковчегу» та уникнути хитрощів використання стедікама та постановочних трюків Еммануеля Любецьки на зйомках «Бердмена», де все ж таки, попри думку про відсутність монтажних склейок, їх було не менше 100. Тому таке вшанування операторської роботи та «Срібний Ведмідь» за видатні художні досягнення цілком виправдані та заслужені.

За сюжетом стрічки Себастьяна Шиппера герої знайомляться біля нічного клубу, де проводить свої вечори Вікторія (Лайа Коста). Вона не розуміє німецьку, а хлопці трохи говорять англійською, тому можливості поговорити з людьми дівчина тільки зраділа. А особливо зраділа увазі Зонне (Фредерік Лау), який не може відвести від дівчини погляду. Зав’язка триває доволі довго: відбувається знайомство глядача з усіма персонажами, які представлені не тільки основними героями, а й самим містом — нічним та вранішнім Берліном, його вуличками й дахами, парковками, перехрестями та кав’ярнями, одну з яких Вікторія має відкрити через пару годин о 7-й. Камера невідступно слідує за ними, перетворюючи глядача із спостерігача на співучасника. 
Всього в роботі над стрічкою було залучено шість основних акторів, режисер і 6 його асистентів, оператор та 150 статистів, які в одну прекрасну квітневу ніч 2014 року вийшли знімати фільм на вулиці Берліна. Найбільшою проблемою було втиснути в рамки зазначених 134 хвилин повноцінну картину, аби вона не перетворилась у беззмістовну форму. При цьому кожен з героїв має характер, свій розвиток, і актори справляються з поставленими завдання на хорошому рівні, зважаючи на те, що як такого сценарію не було, і майже всі діалоги — імпровізовані. І поступово ненав’язливе спілкування молодих людей переростає у справжню кримінальну драму.

У підсумку, експеримент «Вікторія» вдався не тільки за своїми технічними особливостями. Головне, що кіно залишилось як таким, не втратило свого наповнення, хоча й гостросюжетних поворотів тут немає, але картина не стає від цього менш цікавою.