Казка казок (2016) | Рецензія

Ода потворності

Певно, у більшості людей казки залишили тепле відчуття магії та чар, якими було оповито дитинство під час їхнього прочитання. У мене теж так було: і магія, і чари, і принцеси з принцами, і бали, і тварини, що набувають людських якостей. Але потім до моїх рук потрапив збірник «Дитячі та сімейні казки», більш відомий як «Казки братыв Грімм». Певно, назавжди в моїй пам’яті залишиться нещасна сестра Попелюшки, яка була змушена відрубати пальці, аби влізти в клятий черевичок.

Такі казки одночасно відштовхують, але манять, не відпускають, і ти продовжуєш пізнавати історії одну за одною, несамовито гортаючи сторінки, підіймаючи руки, аби заплющити очі, але все ж читаєш далі. В XVI столітті Джамбаттиста Базіле записав збірник неаполітанських казок, які й надихнули вищезгаданих братів.

Італійський кінорежисер Маттео Гарроне представив в Каннах на суд публіки свою нову стрічку, поставлену за мотивами казок першого в європейській історії фольклориста. Із сорока дев’яти історій він залишив лише 3. І хоч вони не надто вразили канське журі, байдужими не залишають. Бездітна королева понад усе в житті хоче мати дитину і ладна піти на будь-які жертви, навіть їсти серце морського чудовиська; незаймана служанка вагітніє за секунду, народжуючи ідентичного хлопчика із сином королеви; король вирощує гігантську блоху, годуючи її сирим м’ясом, і видає дочку заміж за людожера; хтивий король прагне оволодіти дівчиною, чий янгольський голос він почув випадково на вулиці; страшна бабця грає в ігри з королем, який хоче її, бо не бачив обличчя, а чув тільки пісню…

Ось такі історії на вас чекають. Страшні, моторошні, з кров’ю. Від них йде солодкуватий запах гнилі. Щось вже явно почало розкладатися на сонці, і п’янкий дурман розноситься далеко за межі трьох королівств, крізь які мав проходити наратив. Попри те, що стрічка викликає огиду і відразу, вона неймовірно гарна. На ці кадри хочеться дивитися безкінечно, хочеться проникнути в екран, як хотілось у дитинстві потрапити в телевізор, і опинитись в одному з королівств. І нехай в якомусь із них король викидає свою пасію з вікна високого замку, а в іншому — терміново кличуть лікаря, бо у королівської блохи, розміром з хорошу свиню, проблеми з диханням.

Ці казки містять архаїку, яка притаманна розповідям міфологічного типу. В них вгадуються вже відомі історії та ситуації, які в свій час розійшлися світом. Гарроне, для якого це англомовний дебют, поєднав непоєднуване, окреслив дуалістичність світу. Його герої, їхні долі та життя, декорації, в які вони поміщені — все це потворна краса і красива потворність, за якими криється дещо більше — щось, чого нам не розгадати думками. Це «щось» базується на рівні відчуттів, до яких апелював ще Ейзенштейн і прагнув винайти подібний важіль впливу.

«Казка казок» одразу викликала стійку асоціацію з «Лабіринтом фавна» Гільєрмо дель Торро: міфічна основа сюжету, в чомусь подібна манера Пітера Сушицьки та Гільєрмо Наварро, музика Александра Деспли, яка, наче луна, озивається до Хав’єра Наваррете. Ці паралелі тільки підсилили враження від перегляду стрічки, яка, на жаль, нічого не зібрала на Каннському фестивалі, тим не менш, стала потужною подією у світовому прокаті.

Для реалізації задуму були зібрані абсолютно різні за пластикою актори, які гармонійно кружляли на атракціонних кониках фільму. Втім, деякі зуміли вибитись із концептуального полотна і вийшли на перший план. Безумовно, це — Сальма Хайєк, яка так апетитно їла серце, що мимоволі видовище викликало голодне булькання у шлунку. І хотілося б зазначити Венсана Касселя, якому так личить образ велелюбного, охочого до жіночого тіла короля з зухвалими кучерями. Але, але…

Хотілося, та не буду. Рівна робота, гармонійне втілення образу — це типово для Касселя, і поки вище голови він не стрибає. А от хто найбільше вразив, то це Ширлі Хендерсон, яка без проблем може перетворюватись або на 13 річну школярку з «Гаррі Поттера», або на старезну бабцю, яка знову хоче бути юною.

Двогодинну барокову казку хочеться дивитись не попри страх, а всупереч йому. Фільм хочеться розгадувати, він викликає бажання акуратно підчепити нігтем оболонку і побачити, що криється під верхнім шаром, наскільки глибоко можна зайти і куди це приведе.