Дивергент, глава 3: Віддана | Рецензія

Що занадто, то нездраво

Люди взагалі не втомлюються від споглядання утопій, від екранного апокаліпсису та від бунтів симпатичних героїв. Якщо вже в житті не можемо, то хоч подивимось, як народи намагаються протистояти свавіллю влади, яка своєю легітимністю виправдовує будь-які вчинки.

Попит на подібного роду кіно з’явився ще у 1999 році (тут можна посперечатися, але автор має своє визначення цього «жанру» — ред.), коли в прокат вийшла перша «Матриця», сюжет якої зав’язаний на існуванні певної системи, де кожен має своє визначене місце. І ти або миришся з цим, або бунтуєш. Тріс (Шейлін Вудлі), її хлопець Фор (Тео Джеймс) та когорта їхніх відданих та не дуже друзів змінюють устої свого міста і знищують поділ на фракції та лідера Джанін (Кейт Вінслет), яка уособлювала вселенське зло. Тепер її місце посідає матір Фора Евелін (Наомі Вотс). І як це буває, у жіночки очі запалюються вогнем влади, яка на неї так несподівано звалилась.

Тепер можна мочити всіх без розбору, мстити зрадникам, тим, хто знущався над людьми раніше. Та не мені судити про методи керування масами.

Тріс зі своєю «свитою» виходить за стіну, якою оточене Чикаго. Ніхто й ніколи з жителів не бачив, що там — по той бік, чи є там люди, чи є бодай деревце. Відповідь нам дадуть одразу — там пустеля, і лиш де-не-де залишились острівці оазису центрів Генетичної Модифікації. Герої потрапляють в один з таких центрів, де їм розповідають про створення Чикаго, про світ, про долю людства та його попередню історію, яка майже призвела до винищення Землі. Але не все так просто. І це я вже не про саму розповідь директора Центра Девіда (Джефф Деніелс), роль якого досить очевидна, враховуючи смерть Джанін. Хтось має стати новим лиходієм.

В мене весь фільм в голові не вкладалась одна річ. Бюро Генетичних Модифікацій — надсучасний центр, де все напхане різноманітними гаджетами та високотехнологічними пристроями, на кшталт моделей віртуальної реальності, які дозволяють спостерігати за цілим містом, просто сидячи на стільці. Але населення цього Бюро живе в старих бараках, в таких самих, в яких живуть їх побратими в Чикаго, де панує розруха і осередки цивілізації можливі лише там, де присутня влада. А тут якось не надто турбуються про свій народ.

Втім Тріс не хвилюють такі земні питання. Вона прагне змінити світ і, як це завжди буває, поглинає всі можливі нісенітниці, якщо там присутні слова «ти-обрана». Шейлін Вудлі не здає позицій і продовжує вичавлювати із себе те, що потребують сценаристи — дівчинку-героя, яка надто скромна, аби це визнати. І хоча з подібною роллю краще справляється Дженніфер Лоуренс, Вудлі робить все можливе, аби кіно не пішло прахом, і воно продовжує триматись на плаву, як латаття на болоті, за рахунок виконавців головних ролей: Вудлі, Тео Джеймса і Майлза Теллера. Але акторам доводиться майже увесь час грати на фоні рір-екрана (rear screen — одноколірний екран зеленого або синього кольору, який використовують при зйомці сцен зі спецефектами) і розмахувати перед собою руками, імітуючи використання супер-гаджетів.

Напевно, мало хто зміг би відмовитися від додаткових грошей, а тому, якщо вже до рук потрапляє серія книг, яку можна перетворити на успішну франшизу та ще у популярному жанрі молодіжної антиутопії, то сам бог велів. Зробити це виявляється дуже просто, варто взяти приклад з режисера Роберта Швентке: чекаємо зйомок передостанньої частини, а потім уявляємо себе Джейсоном Вурхізом, дістаємо з диванної ніші запилений мачете і твердою рукою розчленовуємо останню книгу навпіл. А якщо ще й не казати напряму, що це тільки перша частина фіналу, тоді ви взагалі в шоколаді, як новорічні зайчики у супермаркеті.

Окрема шана сценаристам Оппенхайму, Куперу та Колладжу, яким вдалося розтягнути відрубок аж на 2 години, при чому так, щоб було максимально цікаво дивитись. Хоча загальний антураж виглядав ще більш-менш, деталізація в історії відсутня в принципі. Вкрай плаский сюжет, але непогана форма подачі, яка, як і в другій частині, виїжджає на динамічному розвитку. За сюжет грішу лише на Вероніку Рот, але шанси, що я коли-небудь зможу прочитати її роботу, маловірогідні.

Напевно, чим старша людина буде дивитися цей фільм, тим важче буде проникнути ся ідеями та переконаннями героїв, в яких вирує дух максималізму на самому піку. Для них революція і бунт оповиті романтикою, і без постійної боротьби, юні революціонери втрачають свій запал і сенс буття. Весь цикл романів і, як наслідок цього, фільмів ілюструє подібність тоталітарних суспільств, які тим чи іншим способом намагаються впливати на загальних устрій, який має бути однаковим для всіх. Але якщо тобі 17, з таким положенням важко примиритися і ти або тихо обурюєшся на кухні до скону віків, або берешся до рішучих дій. Це той вік, коли прагнеш ідеалу у всьому, а недосконалість світу сприймається, як щось неможливе. Але насправді, в боротьбі за свої ідеали, важко не переступити межу, як відокремлює від жорстокості, яка розділяє порятунок від війни заради війни.

Наступного року вийде заключна частина серії фільмів, яку представлять, як «Дивергент, глава 4». А поки є можливість дивитись третю главу і робити свої висновки.