Брати з Ґрімзбі (2016) | Рецензія

«Спочатку буде погано. Потім стане ще гірше»
Саша Барон Коен

Якраз напередодні перегляду нової стрічки Саши Барона Коена у мене відбулась розмова з колегою про тонкощі гумору різних народів. В основному зачепили французький специфічний гумор, який рідко вистрілює в масову аудиторію, банальний та зазвичай плаский американський та саркастичну іронію британців. Особисто у мене виграє останній за всіма можливим пунктам, тому в передчутті тонких жартів з типовим товстим флером Коена, я всілася в зручне крісло і втупилася в екран на «Братів з Ґрімзбі».

Насправді, сюжет вклався хвилин в 30 від загального хронометражу стрічки. Себастьян (Марк Стронг) в костюмі та з виразом обличчя а-ля Джеймс Бонд вирушає на завдання, яке невдовзі зірве його рідний брат Нобі. Родичі не бачились десятки років, впродовж яких Нобі шукав братика. Але той не надто радий бачити типового представника бидла, що живе у провінційному містечку, де окрім бухла та футболу розваги відсутні. Втім, ситуація стає ще гіршою, коли в результаті помилки і зірваної спецоперації Себастьян змушений шукати притулку в тому самому, рідному містечку Ґрімзбі*, яке він сподівався забути назавжди.

Все інше, що є у фільмі — це жарти про футбольних фанатів та статеве життя слонів. Коен знаний майстер перевтілення у гротескних персонажів ще з часів Бората, Бруно та адмірал-генерала Хаффаза Аладіна. І якщо до персонажів претензій немає взагалі, так як і Коен в образі тупоголового хулігана, і Стронг в ролі суворого спецагента виглядають вкрай гармонічно, то до антуражу їх достатньо.

«Брати з Ґрімзбі» стали типовою фарсовою комедією з важким гумором, який може змусити вийти із зали не одну людину (хоча зі мною у залі була «камікадзе» з дітьми). Дотепи у фільмі поступово набули відокремленності, яка охарактеризувала два типи жартів — смішні та інші. Інші — це якраз те, чим зазвичай грішать американські комедії, де найбільша увага приділяється статевим актам та природнім характеристикам людського організму.

І якби не два моменти, які й стали причиною зіпсованого загального враження, кіно було б таким, яке я могла би порадити своїм друзям, коли хочеться добряче посміятися. Емоції під час перегляду змінювались з амплітудною частотністю: від широкої усмішки на обличчі в супроводі із вибухом реготу, до відвертання обличчя від екранів і протяжного «йооой»…

З чим пов’язаний такий різкий перехід жартів з однієї площини в іншу, важко достеменно зрозуміти. Наче відбулась розмова двох коміків стендап жанру. Тільки один виріс десь у Детройті, а інший — поблизу англійських лугів. Можна було б пов’язати це зі зміною звичного для Коена американського режисера Ларрі Чарльза, який у попередніх фільмах коміка вдало майстрував огранку для іронічного Саши. «Братів з Ґрімзбі» він довірив французу Луї Летер’є, відомого за фільмами «Перевізник», «Ілюзія обману» та «Неймовірний Халк». Але якраз Летер’є проглядається на екрані найменше.

Вагаючись чи йти на фільм, подумайте про те, наскільки уразлива ваша психіка і чи витримає подібні жарти ваше почуття гумору. Прихильникам Саши Барона Коена однозначно є на що подивитись, і буде навіть дуже смішно. Але вас не обійдуть стороною й ті моменти, від яких може знудити. Бо після них забувається і Пенелопа Крус зі старечою зачіскою, і самоіронічна Ребел Вілсон у вже звичному для себе амплуа, красуня Айла Фішер та неочікувана поява Габурі Сідібе.

* Ґрімзбі — реальне містечко на березі Північного моря. Жителі були невдоволені тим, якими їх зобразив Коен: неосвіченими, неохайними п’яничками.