Маленькі жінки | Рецензія

Є історії, яким судилося залишатися актуальними. 

До адаптацій “Маленьких жінок” Луїзи Мей Олкотт щойно додалася ще одна. Над історією уже встигли поставити усі можливі експерименти, навіть аніме. Залишається тільки одне: віддати належне першоджерелу, але й вкласти трішки себе.

На цю авантюру погодилася Грета Гедвіг, яка тут сценаристка і режисерка. Її попередній фільм, “Леді-Птаха” (2017), частково автобіографічний, фокусується на житті дівчини-підлітка, яка має великі мрії і складні стосунки з сім’єю. З цієї іскорки і запалюється вогонь “Маленьких жінок”. Адже тут про дитинство чотирьох дівчат і, водночас, його дорослі наслідки.

Головна героїня, Джо, зі слідами чорнила на пальцях і нетерплячим поглядом, намагається продати свої оповідання. Вона терпить правки видавця, винаймає кімнату, підробляє вчителюванням, намагаючись вижити у сірому Нью-Йорку. Кольори на екрані тепліють, коли ще одна історія починається сім років тому у Масачусетському будинку сім’ї Марч. Сестри Мег і Джо готуються до вечірки, куди молодших Бет і Еммі не запросили. Того вечора вони знайомляться з заможним Лорі, який жертвує своїм розвитком героя, аби спонукати до дії інших. Дитинство і доросле життя не – флешбеки в перемішку з “теперішнім часом”, а симбіоз двох повноцінних ліній, бо без минулого не буде майбутнього. 

Кожна сестра має свій шлях і урок, який повинна вивчити, але найбільше уваги отримує Джо. Її історія – “шлях митця”. Вона вигадує, але все-рівно намагається залишатися вірною собі. Хоча й мусить підлаштувати долю героїні у своїй книзі згідно з тогочасними стандартами. Джо присвячена усім митцям, які болісно реагують на критику і прокладають собі шлях. Їй щастить і знаходиться той, хто дозволяє дівчині писати про справжнє життя. Найважливіший момент у її кар’єрі і те, з чим досі доводиться боротися –  Джо залишається власником авторських прав на свою книгу.

У касті “Маленьких жінок” легенди індустрії зустрічаються з молодим Голлівудом. Сірша Ронан стримує свою Джо: вона бунтарка, але все-таки, у дев’ятнадцятому столітті. Найбільше шансів використала Флоренс П’ю у ролі Еммі, вона додала осмисленості наймолодшій сестрі, інколи була зіпсованою, але не побоялася змінитися і подорослішати. Вона була захопленою, коли дитиною робила відбиток своєї ноги, щоб подарувати Лорі. Напевно, згадувала цей момент, коли, уже жінкою, плакала, відмовлялася від кохання Лорі, бо не хотіла бути другою після Джо.   Лора Дерн грає спокійну, мати, яка скоріше показує дочкам правильний напрямок і дає поради, але знаходить енергію, яка притягує усю увагу глядача. От тільки Емма Вотсон весь час залишається однаковим “голосом розуму”. Мудрість старшої сестри, вона переносить у свій шлюб також. Шлях Мег: від мрій про багатство до примирення з думкою, що цьому ніколи не судилося статися. Її дитячі фантазії про гру на сцені, регресують до бажання мати сукню з гарного шовку. Часові лінії різні, а вимушена посмішка на обличчі однакова.

Цей фільм цілком можна розібрати по кадру і зробити виставку. Його навіть знімали на плівку у різних історичних місцях Масачусетса, рідного штату Луїзи Мей Олкотт. Герої розкриваються у широких планах місцевих краєвидів, контрастуючи з сімейною інтимністю. У дитинстві, дівчата з’являлися усі разо у довгих сценах, де камера кружляла навколо акторів, наче була п’ятою сестрою Марч і брала участьу їхніх пригодах.

“Маленькі жінки” – застереження зі щасливим фіналом. Світ ще не був готовий до сім’ї Марч. Дівчатам дозволили великі мрії, тільки інструментів для їх досягнення виявилося небагато. Для своєї сім’ї Мег – найкраща акторка, Джо – письменниця, Бет – піаністка, а Еммі – непогано малює і точно вийде за багатого. Подорослішавши, кожна опинилася сам на сам із суспільством. Зустріч з реальністю змусила коригувати дитячі фантазії, аби знайти собі у житті вигідне місце. І хороший фінал з’являється лише завдяки сім’ї і випадку. У спадок від тітки Джо отримує будинок, де вирішує відкрити школу і, разом з сестрами, створювати світ, де їхні історії будуть важливими. Культова історія досі працює, тому що у нескінченному діалозі про жінку і суспільство не пропонує однозначної відповіді, а лише тему для роздумів.