
Смерть, ще трошки смерті, українське та комікси.
Друге десятиліття XXI століття у фільмах
«Все говорят “фильм для дураков, фильм для дураков”, а мне понравилось» (с)
з просторів Інтернету
На щастя, майже не маю часу на фільми, тому за десять останніх років подивилася не так вже й багато. Згадувала, згадувала та зупинилася на третьому десятку. Кожна з цих кінострічок чимось мені запам’яталася. Найвизначніші — не вибрати, але можу трошки структурувати. За вподобаннями.

По-перше, я люблю детективи. Особливо іронічні. Не буду виступати за чистоту жанру, бо мені завжди цікавіша історія. Найбільше потішили «Ножі наголо» (2019, реж. Раян Джонсон) та «Шпигуне, вийди геть!» (2010, реж. Томас Альфредсон). Ні, обидва — не за акторський склад, а саме за розповідь. Так, гарно зіграну, але до того ж — з якісним сценарієм та візуальними рішеннями. Згадаю також «Вбивство у “Східному експресі”» (2017) з поваги до того, як любитель творів Агати Крісті (моє припущення) Кеннет Брана зрежисував і спродюсував фільм для себе в головній ролі.

По-друге, я люблю фантастику. Особливо іронічну. Її за десятиліття було багато всякої. Еталонний для мене (за іронічністю) фільм «Місія “Сереніті”» 2005 року наздогнати не вдалося, однак з’явилося чимало цікавого. Так, перезняті (закреслено) знято продовження епічних стрічок минулого — «Трон: Спадок» (2010, реж. Джозеф Косинські), «Згадати все» (2012, реж. Лен Вайсман) та «Той, хто біжить по лезу 2049» (2017, реж. Дені Вільнев). Доводиться констатувати, що зроблено так, що цікаво, передусім, фанатам та дослідникам кіно. Водночас, серед непоганих спроб вразити глядача можна згадати подібні — за прагненням героїв змінити майбутнє — фільми «Початок» (2010, реж. Крістофер Нолан), «Петля часу» (2012, реж. Раян Джонсон) та «Змінюючи реальність» (2011, реж. Джордж Нолфі), але вдалося це лише героєві «Початкового коду» (2011, реж. Данкан Джонс). Останній ще й теми піднімає важливі для сучасників — про патріотизм, яким легко маніпулюють державники, та відповідальність, яку починаєш відчувати за певних обставин.

Третє. Інші вказані фільми цікаві за сюжетом, але без додаткового суспільно важливого навантаження. До них я б ще згадала «Ілюзію обману» (2013, реж. Луї Летер’є). Цю історію можна вписати до детективів або фантастики, але чомусь відносять до трилерів. У фільмі, ніби, нічого оригінального з часів «Як украсти мільйон» (1966, реж. Вільям Вайлер), але талановито, вишукано, дотепно. З трилерів же за останнє десятиліття обов’язковий до перегляду, як на мене, «Спліт» (2016). І не лише за акторський склад, а — першочергово — за цілеспрямованість і послідовність режисера, продюсера і сценариста М. Найта Ш’ямалана. Як відомо, «Спліт» — частина трилогії (між «Невразливим», 2000, та «Склом», 2019), що демонструє авторський погляд на сучасне життя, в якому герої та маньяки однаково жахають.

Четверте. Якщо ж вже говорити про авторський погляд, то в останнє десятиліття незмінно тішили визнані майстри екрану. Наприклад, пішла я якось 2013 року на першу частину «Німфоманки» — була твердо переконана, що понад п’ять годин Ларса фон Трієра жодна нормальна людина не витримає — та й придбала квиток на другу частину одразу після закінчення першої. Це кіно, звісно, для поціновувачів. В ньому — традиційно для режисера — є критика сучасного суспільства, втома від маскульту та багато іншого «збочення». Не менше всього цього вдається вмістити у свої фільми Педро Альмодовару. Мені однаково сподобалися дуже несхожі фільми «Шкіра, в якій я живу» (2011) і «Біль та слава» (2019). Ще один автор, якого дуже хочеться згадати — Вес Андерсон. Він, здається, зосереджується на візуальних ефектах і прийомах, але без шкоди для оповідання. Такими вбачаються і «Королівство повного місяця» (2012), і «Готель “Ґранд Будапешт”» (2014), і решта його фільмів.

П’яте. Анімаційне кіно мене завжди тішило. В самий центр мого почуття гумору влучає уся серія про пригоди посіпак (вперше «нікчемний» Ґру разом з помічниками з’явився на екранах у 2010 році). Я просто сміюся і не можу зупинитись. Аве творчій команді Universal Studios і Illumination Entertainment! Якщо ж абстрагуватися від маніпуляцій моєю свідомістю, то варто згадати самобутній фільм Хорхе Гутьєрреса «Книга життя» 2014 року, який занурює у незвичну для українського глядача культуру смерті (мексиканський фольклор і бла-бла-бла). При цьому — увага — це фільм для дітей. До речі, у другому десятилітті XXI століття я також остаточно переконалася, що британських казкарок найліпше екранізують японці (студія «Ghibli» у 2010 році випустила «Позичайку Аріетті» за романом Мері Нортон). Ще ремарка щодо екранізацій: серед всього їх різноманіття цікавим видався підхід до першоджерела Тома Тиквера та сестер Вачовські у стрічці «Хмарний атлас» (2012) — там, де автор роману Девід Мітчелл наслідує жанри різних епох, режисери теж застосовують схожий прийом, скоригований на вид мистецтва (краще більше ні в чому ці твори не порівнювати).

Шосте. Також в останнє десятиліття мені, врешті, здалося, що у незалежній Україні кіно існує не лише як гарне пояснення «розпилу» бюджетних грошей та спосіб самоствердження «заслужених» митців (так, є кілька виключень, але вони є у кожному правилі). Тож тепер можна назвати фільми, за які не лише не соромно, не жалко витраченого часу та грошей, а й хочеться передивитися. Особисто для мене це почалося з «Івана Сили» Віктора Андрієнка, що вийшов на екрани у 2013 році. Актори, спецефекти, сценарій — все хороше для своєї цільової аудиторії. В тому, що потроху розвиватиметься і українська анімація, я переконалася того ж року завдяки фільму Анатолія Лавренішина — «Крамниця співочих пташок». І ця стрічка проста, красива, цікава, але зовсім не для дітей. Хоча…

Сьоме. Ще одна надія у мене з’явилася з новим фестивалем — Kharkiv MeetDocs. І вона — про неігрове кіно. Тут буде виключення для російського режисера Аскольда Курова більш-менш відомого у нас завдяки роботі «Процес. Російська держава проти Олега Сенцова» (2017). На першому Kharkiv MeetDocs показали й іншу його стрічку — «Діти 404» (2014). Як на мене, її варто подивитися всім, хто вважає себе толерантним (для самоперевірки).

Восьме. Україна доросла до загальносвітової коміксової культури. Раніше течія сприймалася як щось несерйозне, а тепер випуск графічних романів навіть держава почала фінансувати. І все — здається — завдяки найрізноманітнішим екранізаціям. Тут згадаю лише комедійний «Дедпул» (2016), бо самоіронія — це те, чого сильно не вистачає багатьом доробкам українців.

Дев’яте. Повну відсутність самоіронії часто демонструють українські історичні фільми. Не буду про них згадувати, лиш зауважу, що є чому повчитись у західних митців. Наприклад, у Мартіна Скорсезе. «Хранитель часу» (2011) є чудовою казкою (усі збіги з реальністю — випадкові) про одного з перших кінематографістів Жоржа Мельєса, який у фільмі навіть не головний герой. Комедіант, сценарист, продюсер і режисер Сет МакФарлейн у своїй пародії на вестерн «Мільйон способів втратити голову» (2014) критикує сучасне суспільство, всепроникний маскульт та дивні соціальні норми. Але це більше смішно, аніж гидко. Беззаперечний плюс подібних фільмів в тому, що сюжет апріорі вигаданий і не претендує на істинність. Це містифікація без містифікації. Втім для правильної інтерпретації «історичного підґрунтя» кінострічки (розуміння, що мав на увазі автор) у глядача має бути певний рівень освіченості. Десь такий, щоб знати, скільки буде два додати два. Інакше є загроза повірити у правдивість створеної фільмейкерами реальності. Щиро не раджу так робити з жодним екранним твором, на будь-яку тему, будь-якого режисера, знятого у будь-якій країні.
У мене все.
детективи
- «Ножі наголо» 2019
- «Вбивство у “Східному експресі”» 2017
- «Шпигуне, вийди геть!», 2010
неігрове
- «Діти 404» 2014
анімація
- «Нікчемний Я» 2010, 2012
- «Посіпаки» 2015
- «Книга життя», 2014
трилери
- «Спліт» 2017
авторське
- «Шкіра, в якій я живу», 2011
- «Біль та слава» 2019
- «Німфоманка», 2013
історія
- «Хранитель часу», 2011
- «Мільйон способів втратити голову», 2014
техніка
- «Готель “Ґранд Будапешт”», 2014
- «Королівство повного місяця», 2012
фантастика
- «Початок», 2010
- «Петля часу», 2012
- «Змінюючи реальність», 2011
- «Ілюзія обману», 2013
- «Початковий код», 2011
- «Трон: Спадок», 2010
боєвики
- «Ред», 2010
комікси
- «Дедпул», 2016
- «Стражи галактики», 2014
- «Тор», 2011
українське
- «Іван Сила», 2013