
Нестерпна легкість старості
Хоча тут важко сказати, для кого саме вона нестерпна. Для постійного учасника Канн, володаря «Оскара» Паоло Соррентіно, для героїв його нової стрічки «Юність» чи для глядача, який прийде її дивитися? Однозначно не перший варіант, адже італійський режисер ще навіть не пересік межу у 50 років, а тому говорити про старість було б зарано. Втім улюбленець фестивалів, на якого покладена чи не вся надія італійського кіно, воліє говорити про вік саме тут і зараз, бо потім може не вистачити ані сил, ані бажання, ані натхнення, як у його героїв, що гаять час у фешенебельному курортному готелі.
Фред (Майкл Кейн) та Мік (Харві Кейтель) зустрічаються у мальовничих Альпах поговорити про те, про се, згадати, хто спав з Гільдою Блек та поділитися, кому вдалось сьогодні попісяти. В цих постійних перемовинах, спогадах, розмовах про простату, відбувся трагікомічний бенефіс Майкла Кейна за участі Харві Кейтеля.
Як і в своїй попередній роботі, автор відходить від традиційної лінійної оповіді, концентруючись на мозаїчному сюжеті, складеному з емоції, переживань, відчуттів та спостережень героїв за своїми сусідами по готелю. Події в «Юності» розгортаються в замкненій локації, герої тут знаходяться постійно, раз через раз поповнюючись новими персонажами, як Міс Всесвіт, яка дивує оточуючих вмінням мислити, чи кінозірка Бренда Морель у виконанні Джейн Фонди. Вона приїздить з Лос-Анджелесу, аби повідомити Міку, що не зніматиметься в його останньому фільмі, над яким той без перепочинку працює в компанії 5-х молодих помічників, вигадуючи ідеальний фінал. Це мав би бути архітвір, заповіт згасаючого режисера, символічно названий «Останній день життя».
Фред меланхолічно прогулюється стежками, натхненно диригує коровами на пасовиську та просто насолоджується відпочинком. Він втомився від роботи, якій присвятив усе свої свідоме життя, від того, заради чого несвідомо пожертвував усім, і тепер у мальовничих краєвидах Швейцарії задається питанням «а чи воно було того варто»? Чи варто було витрачати своє життя, якого залишилося лічені краплини в сосуді? Таким чином герой перебуває у стані молодості, заново її переживаючи, тільки вже у зрілому досвідченому віці, коли нікуди не треба спішити, не потрібно навантажувати себе роботою заради виживання чи втіхи. Просто живеш.
Компанію 80-річним дідусям складає дочка та за сумісництвом помічниця Фреда Лєна, яка переживає розрив стосунків з чоловіком і шукає розраду в обіймах альпініста. Безсумнівно, ця роль може стати однією з найбільш значимих у фільмографії Рейчел Вайс.
Не менш цікавим вийшов персонаж Пола Дано: голлівудський актор готується до своєї нової ролі, збирає свій образ з характерних звичок пожильців та намагається відійти від зіграного раніше образу, завдяки якому він став упізнаваним у світі. Неподалік від цієї різнобарвної компанії ледь пересувається, можливо, Марадонна з татуюванням Карла Маркса у всю спину.
Соррентіно знову береться досліджувати красу, її місце у навколишньому світі. Та шукає він її не за дорогими сукнями та костюмами дешевого бомонду та гламуру. Хоч персонажі «Юності» не страждають від бідності, як і творча богема «Великої краси», вони лишаються простими та нехитрими. Для них молодість та краса не обчислюється роками чи кількістю уколів омолоджуючих ін’єкцій. Для них вона у відчуттях та емоціях, які «ми часто переоцінюємо, але це все, що ми маємо».
Вплітаючи у розгублену історію класичні гачки, режисер дозволяє собі хитрість, усміхається здогадливим глядачам, та залишає на їхніх обличчях тінь іронії, якої у стрічці місцями аж забагато. Італієць намагається присвоїти собі мову кліпів, вдаючись до своїх класичних «візуалізацій», насолоджуючись прольотами камер над відпочивальниками у басейні, над полями та пасовиськами разом з одержимим панорамами, незмінним оператором Лукою Бігацці.
Втім більше, ніж візуальна краса, увагу привертає гра Майкла Кейна, який неначе й не грав, а просто жив собі, відпочивав на курорті і випадково потрапив в об’єктиви камер, але вирішив не зважати на них. Він поволі прогулюється по території, розмовляючи зі своїм старим другом, розповідаючи щось йому, пам’ятаючи, що «хороші друзі діляться один з одним лише хорошим». Британський актор не квапиться, він воліє помовчати, подивитись навкруги, але може дозволити собі двічі «відшити» посланця Королеви, яка прагне почути «Прості мелодії» дириговані Фредом.
Кейн настільки був захоплений враженнями від роботи над «Юністю», що забув про всі свої образи та вперше з 1966 року відвідав Каннський кінофестиваль (тоді фільм за участю актора «Елфі» отримав «Особливий приз журі», а не «Золоту пальмову гілку»).
Близько п’яти років тому автору прийшла в голову ідея ввести нового персонажа в свою творчість та побудувати стрічку на розмові двох літніх людей. Так і почалась робота над драмою «Юність». Кіномитець зіштовхує протиставні речі, молодість та старість, як красу та потворність у «Великій красі», приправляючи оповідку псевдо-філосовськими цитатами про буття та вічне. Може він просто хотів відшукати в собі величність та неповторність. Але усі великі вже своє віджили, а другий Фелліні буде не таким «смачним». Та загалом стрічка розповідає про усвідомлення втрачених можливостей. Утримуючись від ностальгії за ними, вона переконує, що молодість може бути коли завгодно.
4/5

PR Manager у Odesa International Film Festival
PR Manager у Українська Кіноакадемія
Co-founder у Polotno