Антивірус | Рецензія

У фільмі про кумирів Кроненберг молодший показав свого

Захоплення зірками, їхнім життям, звичками, одягом, зачісками, машинами тощо… Це невід’ємна складова сучасного життя. Про них пишуть всі глянцеві видання, на них рівняються підлітки, домогосподарки прагнуть зірвати бігуді з голови та виставити ногу у розрізі сукні а-ля Анджеліна Джолі, чоловіки мріють про Скарлетт Йохансон у ліжку, хоча самим далеко до Райана Рейнольдса. Втім, ніхто ж не забороняє марити. Думки про трансформацію нав’язливого бажання наблизитись до зірок втілив син одного з найвпливовіших представників американського незалежного кінематографу Брендон Кроненберг у своєму режисерському дебюті 2012 року «Антивірус».

Фабула історії представлена попитом і пропозицією, які надають надсучасні лабораторії з виробництва вірусів зірок. Вчені беруть зразки штаммів та вводять їх клієнтам, які пережили очевидний зсув «літосферних плит» кори свого мозку, бо жадають не тільки бути зовні схожими на кумирів, а й мати ті самі болячки й зарази. Ба більше, на чорному ринку збувають вакцини для вирощування клітини зірок, а потім пропонують їх у вигляді біфштексу для гурманів.

Головний герой Сід Марч, технолог однієї з таких лабораторних установ, проносить під своєю шкірою викрадені віруси з метою продажу на чорному ринку. Та одного разу він підхоплює смертельну інфекцію і Калеб Лендрі Джонс, виконавець ролі, несамовито корчить обличчя у судомах до кінця фільму, вдаючи біль, безвихідь, страх і все, чим повинні супроводжуватися хвороби з напророченим летальним фіналом. А втім, на початку стрічки в нього обличчя не особливо відрізнялось від того, яким стало. Сара Гадон, втілення тієї самої неперевершеної старлетки, якою захоплюється весь світ, і від якої підхопив недуг герой Джонса, мала просте завдання — бути гарною. Висновок — 5 балів, гарна, без заперечень.

Тему дебютної роботи молодший Кроненберг обрав масивну та актуальну. Але не в ній одній криється успіх тієї чи іншої стрічки. Зосередившись на яскравому кроці у режисуру, франкоканадець втрачає осмислення тематики та поринає з головою у візуалізацію, створюючи акцент на авторському баченні кадру. Глядач потрапляє у стерильно чисті умови, які створює камера Каріма Хуссейна, де найбільшу увагу привертає цівка крові чи голка, яку вводять під шкіру у крупних планах. Ці виверти застосовані не тільки з ціллю надання картині арт-хаусного шарму (як і безпідставне використання рапіду), але й щоб аудиторія не задрімала під час перегляду, адже шокувати, окрім як розмазаною на картині кров’ю чи розрізанням шкіри, більше нема чим.

Кожен з нас хоче, аби ним пишалися батьки, а якщо ти ще й насмілився обрати ту саму галузь, де твої родичі плавають як риба у воді, вже не маєш права сісти у калюжу. Але вистрибуючи зі штанців, можна їх раптово загубити, і тоді фільм, який приписують до всіх жанрів, що можуть прийти у голову, від жахів і триллера до драми, буде обділений увагою, і максимум, що можна за це отримати — поблажливе стискання плеча у супроводі з «Next time, Brandon, next time».