Великий сплеск | Рецензія

Є на що подивитися, але немає, чим поласувати

Південь Італії. Двоє коханців втекли від усього світу в розкішний маєток з басейном. Вона — рок-зірка Маріанна, яка щойно перенесла операцію і тимчасово не може розмовляти, він — просто Маттіас Шонартс із сумними очима, який у захваті від нестаріючої Тільди Свінтон, яка старша за свого партнера по знімальному майданчику майже на 20 років. Несподівано до пари в гості навідується безшабашний, позбавлений комплексів, екс-бойфренд та продюсер Маріанни, який на додачу ще й привіз свою доньку.

Як то кажуть, нове — це добре забуте старе. Тож Лука Гуаданьїно задумав нагадати своєю новою роботою «Великий сплеск» про «батька» свого фільму «Басейн» Жака Дере. Тоді, у 1969 році в основу стрічки лягла розповідь Алена Пейджа. Тепер же, розповідь базується на переказах, які інтерпретував Дейв Кайганич. Не порівняти ці два фільми неможливо, і різниця доволі проста. Якщо Дере зняв драматичний детектив, в якому присутні усі його складові, то Гуаданьїно залишив лише епітет «драматичний».

Саспенс наганяє лише музика Мішеля Леграна, який зумів філігранно дібрати кожен звук так, що мурашки бігли шкірою, хоча дія на екрані абсолютно не відповідала аудіальному наповненню. Тому, на жаль, попри всю красу та чарівність, робота композитора не працює на повну. І хоча преса у Венеції освистала стрічку, «Великий сплеск» все ж таки отримав нагороди. Правда, саме за музичне оформлення, яке чіпляло глядача так, наче по тарілці виделкою шкрябали.

Гуаданьїно демонструє, що картинка не обов’язково повинна нести сенс — вона має бути просто гарною, нести в собі візуальну естетику. Все інше доробляють актори. Поки сюжет котиться по хронометражу, неначе перекотиполе пустелею десь в Небрасці, герої ніжаться в променях сонця південної Італії, день у день насолоджуючись безтурботним життям. Героїня Свінтон за дві години промовляє всього декілька фраз, і усі емоції їй доводиться виражати мімікою, жестами і чим завгодно, тільки не голосом. І в деяких моментах це натужне кривляння було подібне до нещасної мавпочки за склом вольєра в зоопарку.

Та на допомогу акторці швидко прибіг Рейф Файнс, котрий грає колишнього коханця співачки Гаррі. Чоловік так вільно себе почуває, так пристрасно танцює під The Rolling Stones та не соромиться з кадру в кадр прогулюватись в «адамовому» костюмі, що колишні почуття не могли не виринути з-під ковдри пам’яті. Що ж, ці двоє, однозначно, здатні привабити глядача.

«Великий сплеск» сповнений еротичного магнетизму, він спокушає та манить, але не дає кінцевого результату, на який очікуєш, і після перегляду ти залишаєшся незадоволеним. Деякі теми залишаються висіти в повітрі ледь чутною димкою, на кшталт стосунків батька та дочки (Дакота Джонсон), які натякають на інцестуальний характер.

Всі вони, втомлені богемним життям, все ще тримаються один за одного, не в силах відпустити. Але і залишати не хочуть. Вони підвладні лише своїм почуттям і ними керуються усе життя. І неважливо, чи ти рок-зірка в амплуа Девіда Боуї, чи юна спокусниця, яка демонстративно показує свою байдужість до подій, у які втягнуті дорослі. Тому рано чи пізно розмірена історія котиться до свого логічного кримінального «апокаліпсису», який анонсує Мішель Легран. Емоційна напруга стане настільки нестерпною, що потребуватиме виходу назовні. Але та напруга буде лише в екранних персонажів.

Під час перегляду стрічки мене не покидало відчуття, що подібну манеру я вже десь бачила, і лише під кінець до мене прийшла думка про фільм «Місяць» 1979 року, який робив Бернардо Бертолуччі. І ковзання камери з місця на місце, її кружляння, слідування за героями, стосунки матері із сином натякають на роботу метра. З огляду на те, що три роки тому Гуаданьїно працював над картиною «Бертолуччі про Бертолуччі», таке звернення до майстра не дивне. А підсилює його оператор Йорік Ле Со, який неодноразово працював з Франсуа Озоном, прихильником інтимності та розкриття заборон. Перенасичення крупними планами частин тіла героїв, панорами узбережжя, крізь які аж відчувається подув бризу, в сукупності працюють на візуалізацію тієї тонкої та вільної еротики, яку зображає Гуаданьїно в своїх героях.