Лобстер | Рецензія

«Ось чому у світі так багато собак»

Улюбленець критиків та фестивалів, грецький режисер Йоргос Лантімос, представив свій перший англомовний інтернаціональний проект, який одразу ж наробив галасу. У Каннах «Лобстер» зібрав букетик з нагород та номінацій, у підсумках року критики, як один. включили стрічку в свої топи, а деякі фестивалі взагалі продовжили свою роботу на деякий час, аби ніколи не закінчувати показ цього фільму, квитки на який розлітались, як гарячі пиріжки біля вокзалу.

Лантімос той режисер, якого будуть порівнювати, досліджувати, копирсатись в його творчості та у ньому самому, аби зрозуміти, звідкіля в його голові беруться такі дикі ідеї. Від самого опису стрічки вже стає не по собі, а від перегляду — тим більше. Автор створив цілий світ, який обертається і змінюється впродовж двогодинного фільму, засмоктуючи в себе, як сипучі піски чи тягучі болота. У традиційну антиутопію Лантімос умістив філософські роздуми про неприйняття суспільством одинаків, які за тих чи інших обставин обрали свій шлях, роздмухав вогнище гостросоціальних конфліктів та проблем, пов’язаних з установками інституту сім’ї, та викреслив протиставляння добра і зла, які мали би уособлювати в собі два протлежні блоки, що мають місце в стрічці.

Десь біля густого лісу розташований готель. Такий собі притулок самотніх душ, куди насильно вивозяться на заслання одинаки, яких розлюбили, покинули чи зробили вдівцями. У них є 45 днів на те, аби знайти собі пару. Не обов’язково кохати чи мати симпатію. Достатньо вже того, що у вас обох є спільна риса, на кшталт пристрасті до масляного печива, кульгавість або соціопатія. Пожильців готелю вивозять на полювання в ліс, де вони мають відстрілювати собі подібних, які втекли з «курорту» та утворили цілий блок повстанців зі своїми правилами, які не гірші і не кращі за правлячі постулати. Якщо за 45 діб пара не складеться, людину перетворюють на тварину, при чому на смак «клієнта». «Ось чому у світі так багато собак», бо треба думати краще, ким ти хочеш стати. Девід (Колін Фаррелл), єдиний герой, який має ім’я, любить море і хоче стати лобстером. А ще вони живуть сотню років та можуть постійно розмножуватись. Не життя, а пісня, якщо тебе не зловлять і не висмокчуть м’якоть з клешні у дорогому ресторані.

Не порушуючи канонів антиутопічних історій, Лантімос вплітає хитромудрий сюжет, написаний спільно з Ефтимісом Філіппоу. Загальними зусиллями вийшло створити сюрреалістичну історію про самотність, кохання, примітивність суспільства. Останній пункт наочно демонструється на прикладі двох опозиційних одна до одної сил. З одного боку — готель, жителі якого будь-яким способом не мають залишитися самотніми. Кожного дня для них влаштовується шоу трьох акторів про те, як важко бути одному, адже дівчину, що гуляє не сама, не зґвалтує маніяк, а чоловіка врятує жінка, якщо він раптово вдавиться броколі за вечерею. При цьому існує ще низка заборон та правил, серед яких, наприклад, заборона мастурбувати, за що настає покарання у вигляді обпечених пальців у тостері. Втім повстанське угруповання не менш категоричне. Воно не терпить ніяких проявів закоханості, взаємодопомоги, парних танців та іншого. За невинний флірт вам відріжуть губи і змусять ними цілуватись, за секс — не важко уявити.


Між цими двома брилами проходить лінія героя Коліна Фаррелла, яку він бездоганно виводить вперед. Звісно, Девід закохається, і це буде кохання на межі Ромео і Джульєтти впереміш з «Голодними іграми». Тим не менш, загальну атмосферу створює впізнаваний почерк режисера, який вийшов на той рівень, коли про нього говорять не як про талановитого представника «грецької хвилі», а як про майстра, що зумів зробити глобалістичний проект із залученням зіркових акторів, серед яких вищезгаданий Колін Фаррелл, Рейчел Вайс, Бен Вішоу, Джон Сі Райлі та Леа Сейду. Перед кастом стояло завдання якомога менше зіграти емоції, показати абсолютну атрофію та аморфність, які характеризують роботизовано-примітивне суспільство.

Всі персонажі прописані шаблонно, подані пласкими для створення сатиричного фейлетону у жанровому розмаїтті, яким сповнений «Лобстер». Завдяки такому міксу витриманий загальний стиль та настрій, що водить за ніс глядача, обіцяючи антиутопію, згодом романтичну мелодраму і наприкінці дивуючи трилером, підливаючи масла у вогонь фонтрієрівськими мотивами під класику в слоумоушен та хічкоківськими віолончелями. Це один з небагатьох фільмів, який бере останній акорд саме в тому місці, яке прописано у партитурі, не рухаючись далі ані на крок.