«Крути дев’ятнадцять вісімнадцять» – так найчастіше промовляють назву цього фільму. Вживанням англіцизму, певно, є претензію на загальносвітовий контекст.
Його головний слоган: «Мужність. Кохання. Свобода», але кожна з названих категорій у повній мірі нерозкрита у фільмі.
У стрічки «Крути 1918» (режисер Олексій Шапарєв, сценарій Костянтина Тур-Коновалова) чимало недоліків, однак, відчувається, що це не заважає її успіху, бо кожен бачить те, що хоче побачити. Наприклад, ті, хто від початку є налаштованими на певні емоції – у фіналі литимуть сльози та стоячи аплодуватимуть під час титрів, тішачись з того, що, нарешті, з’явився фільм й про Крути. Хтось, подібно до шкільного розуміння «Війни та миру», шукатиме сцени бойових дій, а хтось – романтично-цнотливі сцени кохання.
Мене ж у картині, одним зі гасел якої є фраза «засновано на реальних подіях», цікавив правдивий, вивержений погляд на подію, про яку у дійсності інформація вкрай обмежена. Гадаю, як не прикро це констатувати, переважно через її не надто суттєве значення у військовій історії. Забігаючи на перед скажу, що жодного натяку на критичний погляд авторів стрічки я не побачив, а відтак і нічого нового не почув. Усе виглядає саме так, як Крути подають шкільні підручники часів Кравчука-Куми-Ющенка-Януковича-Порошенка, й саме на тому ж «шкільному» рівні.
Утім, пропре усе, саме під час перегляду мені не очікувано відкрилося у чому насправді полягав їхній подвиг. Жертва Крут – це заслон, звична під час відступу війська практика. Це означає, що виходячи зі статуту вони від початку були проречені! Чи не є тоді спекуляцією на необізнаності у військовій справі пересічних громадян постійне наголошення на жертовності тих кількох десятків українських військових, які виконали наказ свого керівництва? Хіба патріотично налаштоване жіноцтво збагне, що наказ передбачав залишитися біля Крут, а отже неодмінно потрапити у полон до супротивника, бути підданим тортурам та страченим?
Чимало запитань викликає історична достовірності картини, «заснованої на реальних подіях». Як відомо, диявол ховається у дрібницях: у «Крутах 1918» є кілька часових нестиковок. Наприклад, у штабі генерала Савицького наявні світлин Лева Троцького, зроблені під час підписання Брестського миру 3 березня 1918 року, тобто більш ніж місяць потому. Інший сумнівний епізод – кінохроніка з Харкова, яку генерал показує своїм синам. Незрозуміло який саме відеоматеріал демонструється у фільмі, проте з контексту випливає, що мова йде про червоний терор. Нагадаю, що декрет «про червоний терор» більшовицьким урядом було підписано 5 вересня 1918 року, тобто більш ніж півроку потому. Що ж до Харкова, то за усіма джерелами відомо, що пік червоного терору прийшовся у місті на 1919 рік, коли місцеву ЧК очолював Степан Саєнко (1886-1973). Розслідуванням його діяльності, чисельних злочинів, займалась армія Антона Денікіна, коли захопила Харків. Чи могли, навіть у подальшому, українські військові використовувати білогвардійську пропаганду, якою на той час була кінохроніка?
Недостовірність поширюється у фільмі і на стан місць дії. Так, Арсенал, центр більшовицького заколоту, постає у картині суцільними руїнами пострадянського заводу, що не може відповідати дійсності.
Отже, на екрані не історія, а міф – безперечно, прекрасний, своєчасний, але лише міф. Автори фільму свідомо розуміли свою роботу як зйомки патріотичного кіно, промоція якого передбачала низку відповідних кроків. Так, восени 2018 року у Києві харків’янин Андрій Пальваль (Kailas-V) на торцевій стіні багатоповерхового будинку 111/113 по вулиці Великій Васильківській створив мурал «Крути», композиція якого ґрунтується на зображенні з рекламної світлини стрічки. На сторінці фільму у соціальній мережі, автори вітали користувачів з державними святами – Днем Прапору, Днем Незалежності, Днем захисників України тощо.
Взагалі, на тлі актуального для теперішньої України процесу декомунізації, у картині відбувається дивне, особливо в ідеологічному аспекті змішування петлюрівської та білогвардійської спільнот, що само по собі є історично невірним. Центральна Рада та уряд УНР складалися з українських соціалістів, за якими стояло переш за все селянство, а зовсім не міщани чи колишнє царське офіцерство. Згадаємо роман Михайла Булгакова «Біла гвардія» та його драматургічний відповідник «Дні Турбіних», де фактичні білогвардійці-кияни, що підтримали колишнього російського кадрового офіцера гетьмана Павла Скоропадського, чикають на загибель від армії Петлюри. У фільмі «Крути 1918» усі ці «Турбіни» перетворюються на поборників Української Революції, суто україномовних полум’яних патріотів. Окрім Савицьких, їхнім утіленням є родина Софії (Надія Коверська) та її матері (Наталя Васько), шляхетні образи яких не надто відповідають соціальному типу громадянок, що симпатизували УНР.
Інша річ родина Піпських – уособлення соціально та національно пригнобленої української інтелігенції. Батько (народний артист України Євген Нищук) виховав сина (Олександр Олексенко), здатного лише на жертовність заради ідеї, наївного та сентиментального.
Проте, незважаючи на безліч історичних невідповідностей та ідеологічних викривлень, перед нами усе ж ігрове кіно, де серед історичного антуражу існують декілька цікавих героїв. І перший з них – Олекса Савицький (Андрій Федінчик), спецагент українського війська, що виконує секретне завдання у підпіллі та тилу ворога. Його мета полягає у тому, щоб певні папери потрапили до більшовиків й стали приводом до внутрішньопартійного конфлікту між Леніним та Троцьким, задля того щоб, виснаживши чварами, відволікти їх від України. Операція судячи з усього не вдалась.
Інший важливий персонаж, характерно виписаний Михайло Муравйов (Віталій Салій) з його карикатурною російською вимовою, своєрідним естетством та залежністю від морфію. У ньому, здається, дуже мало від червоних командирів – пригадується лише Стрєльніков з «Доктору Живаго» Бориса Пастернака. Носій подібної дивини значно ближчий знову-таки до білих – найочевидніша аналогія, легендарний злодій барон Роман фон Унгерн-Штернберг, що воював з червоними на кордоні з Монголією. Він став героєм масової культури, як божевільний монстр, кровожерливий вбивця та ґвалтівник, проте зовні є вкрай ексцентричною особою.
Дивує, що при цьому до вуст Муравйова вкладається класова риторика, що виправдовує його дії: він вбиває ворогів революції, тих, хто не прийняв її перемогу. Йому ж протидіють київські студенти та гімназисти, що співають російські романси, згадують у розмовах Вертинського. І ті й інші – білі? З їхнього числа вибивається Андрій Савицький (Євген Ламах), син генерала та брат розвідника. Незважаючи на напіввійськовий фах (картограф), він нібито є пацифістом. Але його переконання не є справжніми, більше того, він блискуче володіє зброєю – холодною та вогнепальною, що само по собі є етичним нонсенсом.
Таким чином, додатковий ореол їхній жертовності надає соціальне походження загиблих: смерть студентів та гімназистів, добровільно чи примусово мобілізованих у скрутний для держави момент, виявляється більшою втратою, ніж загибель кадрових військових, набраних, скажімо, з селян. Чи не є це дискримінацією? І чи не з подібним становищем боролися українські революціонери 100 років тому? Звичайно, автори цієї картини не відкривають подібний погляд. Але чому вітчизняні кінематографісти не прагнуть випрацювати справжнє сучасне бачення історії?
Кіно про Крути постає не на порожньому місці. Наприклад, лише минулого року йому передували історичні стрічки «Король Данило» (режисер Тарас Хомич) та «Таємний щоденник Симона Петлюри» (режисер Олесь Янчук). Останній частково перегукується дійовими особами та виконавцями із «Крутами 1918». Зокрема, Євген Нищук грає там Володимира Винниченка.
З точки зору сценарію та зйомок, певні сцени у фільмі нагадують «Летять журавлі» (1957, режисер Михайло Калатозов) та, як не дивно, серіал «Біла гвардія» (2012, режисер Сергій Снєжкін).
Перша ж асоціація, що виникає у пам’яті щодо кіно при згадуванні Крут – Катинь, трагедія польського офіцерства, репресованого радянською владою у 1939-1940 роках. Про неї наприкінці свого творчого шляху зняв фільм Анджей Вайда («Катинь», 2007), детально показавши хронологію подій, а найголовніше – її наслідки, долі тих, чиї рідні були розстріляні у квітні 1940-го у смоленських лісах.
Автори фільму «Крути 1918» не бажають показувати, що було із тими, хто повернувся додому після бою або з тим, хто не зустрів своїх синів, братів, коханих. Що відбувається далі із ними у фільмі не показано. Що відбуватиметься – незрозуміло, принаймні сюжет жодним чином не проливає світла на це питання. Хоча, здається, саме у цьому і полягає суть подібних історій – показати наочно, що жертви не виявились марними. На це натякає лише показ наших днів – юнак-учасник АТО і загін пластунів на екскурсії до меморіального комплексу поблизу залізничної станції «Крути».
