Дискусія щодо якості українського кіно довготривала і до певної міри невдячна. Пригадуєте, навіть герої комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» нарікали на прикру не чисельність вдалих вітчизняних кінокартин.
Ідучи на прем’єру «Дикого поля», щиро кажучи, особливих сподівань я не мав. Усе, що подається у нас із великою помпою, – а саме так це виглядало від початку зйомок влітку 2017 року, – має сумнівне значення. Кожна з помітних українських стрічок останніх 20-30 років відрізнялася недовершеністю: чи-то вдалий сценарій, чи-то чудовий акторський склад, чи-то операторська робота більш-менш на рівні, але у цілому – щось посереднє, одноманітне, часто застаріле. Коли такий стан виявився очевидним, почали брати темою: голодомор, героїчні біографії, а віднедавна й майдан та війна, але із кіно, як з мистецтвом, ніхто не рахувався.
Залишимо осторонь якісну документалістику та артхаус (Серей Лозниця, Мирослав Слабошпицький, Виталий Тихий та інші). Вписування постаті режисера до світового контексту і часто не українське походження джерела фінансування, звичайно, зробили своє: ми маємо низку престижних відзнак кінофестивалів, але ці фільми важко назвати відомими або улюбленими серед широкого загалу українського суспільства. Навряд чи, скажімо, «Плем’я» хтось з роками назве кращим фільмом своєї молодості та буде переглядати у родинному колі.
Проте, хто знає, як буде насправді?
Інша справа кіно ігрове, жанрове. Але якраз із цим у нас великі проблеми. Точніше були, допоки не з’явилося «Дике поле»!
Дебютний повнометражний фільм режисера Ярослава Лодигіна знято за романом Сергія Жадана «Ворошиловград». До створення сценарію, окрім режисера та автора літературного першоджерела, долучилась досвідчений драматург Наталя Ворожбит. Виробництво стрічки відзначається помітним харківським контекстом. Найвідоміший серед українських письменників сучасності, Жадан захопив у свою орбіту чимало інших харків’ян. Починаючи з режисера, що походить з Харкова, закінчуючи акторами епізодів Олегом Кадановим, Михайлом Озеровим та іншими. Музичне оформлення фільму здійснив так само відомий харків’янин – джазовий піаніст Юхим Чупахін. До речі, джаз є присутнім й у романі, зокрема, у фантасмагоричному нарисі історії Донбасу від часів Г’юза. Під час титрів у фіналі лунає пісня Олега Каданова «Будда» на вірш Жадана.
Оператором виступив заслужений діяч мистецтв України Сергій Михальчук, відомий своєю роботою у таких різних, але важливих картинах, як «Мамай» (реж. Олег Санін, 2003), «Las Meninas» (реж. Ігорь. Подольчак, 2008), «Поводир» (реж. Олег Санін, 2013), «Під електричними хмарами» (реж. Олексій Герман-молодший, 2015) тощо. Його потужна робота у сукупності із працею художника Влада Одуденка створює повне прикметних фактур середовище Луганщини та її мешканців. Галерея добрих потвор, химерний паноптикум східноукраїнського провінційного буття, гармонійно співіснує з прекрасною природою, створюючи несподіваний ефект – щось подібне до Брейгеля на тлі Левітана.
Цей світ оживлює дивовижний акторський ансамбль, що утілює гроно характерних дійових осіб – Германа (Олег Максименко) та його товаришів Кочу (Володимир Ямненко), Травму (Георгій Поволоцький), Пастора (Олексій Горбунов), Олю (Руслана Хазіпова), а також майже підлітка Катю (Євгенія Муц), до речі, дуже схожу на дружину Жадана Ірину Куніцину.
Одним з питань, що супроводжували виробництво фільму була мова. Насправді суржику, який закидають авторам стрічки, у фільмі немає. Різні герої на екрані розмовляють хто українською, хто російською, дехто російською з українським акцентом, трапляються й ті, що українською із російським. Причому розподіл на добрих та поганих героїв проходить аж ніяк не за мовною ознакою: співробітник заправки Травма, наприклад, суто російськомовний, натомість злодій Ніколай Ніколаєвіч (Ігор Портянко) усіляко намагається спілкуватися із Германом українською.
Таким чином, злагодженість усіх чинників і робить цю картину винятковою подією сучасного українського кіно. Один з акторів, Володимир Ямненко, назвав «Дике поле» взагалі першим фільмом незалежної України, зробленим цілком на світовому рівні. З цією думкою важко не погодитися, особливо зважаючи на те, картина є спільним українсько-нідерландсько-данським виробництвом.
