Легенда про Тарзана | Рецензія

Рецензії

Нові ефекти в старій історії

Створений американцем Едгаром Райсом Берроузом Тарзан у 1912 році вже де тільки не був героєм за весь минулий з тієї пам’ятної дати час: і у коміксах, і у мультфільмах, і у художніх стрічках. Останніх назбиралась взагалі ціла купа — майже сотню фільмів різні режисери присвятили «Королю мавп». Не дивно, що подібна ідея прийшла й у голову Девіду Йєтсу, відомому своїми готичними постановками чотирьох останніх серій Поттеріани.

З моменту останньої і відверто невдалої екранізації бульварних романів Берроуза пройшло більше 30 років і ось Адам Козад та Крейг Брюер взяли до купи усі ті 20 історій з оригінального циклу та надумали створити щось нове. Нового не вийшло, а от видовищність зашкалювала.

Вже не дикуватий Тарзан, який то тут, то там гойдається на ліанах, а окультурений Джон Клейтон ІІІ спокійно попивав чай у Лондоні, аж тут намітилася поїздка назад у рідні джунглі. Трошки вагаючись, екс-ватажок мавпячої спільноти збирає торбинки, бере попід руку кохану дружину Джейн та в компанії Джона Вашингтона Вільямса, який прагне розкрити факт рабовласництва у Конго, вирушає на батьківщину. Але це все виявляється підступним планом монаршого емісара Леона Рона, постать якого дійсно відома історії. «Легенда про Тарзана» зачепила політичне підґрунтя, яке стосується правління бельгійського короля в Конго у 80-х роках XIX століття. Та, на жаль, цю тему не було розвинуто достатньо.

Натомість глядач отримав посередню історію з абсолютно передбачуваним пригодницьким сюжетом, в який де-не-де вплітаються флеш-беки про минуле Тарзана, розповідаючи таким чином початкову історію дикуна, якого виростили мавпи. Але ставка у стрічці зроблена саме на візуальні ефекти, якими сповнюються африканські джунглі. Підкачаний за 4 місяці посилених тренувань Александр Скарсгард демонструє свій торс під час боротьби з новим ватажком зграї, бореться з вождем місцевого племені, з яким має давні рахунки та просто феєрично стрибає зі скали. І поки шаблонний Тарзан, від якого не потрібно нічого окрім деколи сумного погляду та вимовляння фраз, що наче забрані з аналогічних фільмів, його Марго Роббі в амплуа Джейн з непокірним характером свято вірить в надприродні можливості чоловіка. А насправді, Йєтс постійно доводить протилежне, зображауючи Джона Клейтона звичайною людиною, яку ранять пулі та кігті звірів.

Тарантинівський дует в обличчі Крістофа Вальца та Семюела Л. Джексона не демонструють нічого нового. Перший так само видає кривувату усмішку, а другий переймає гумористичну складову картини. Зате цікавим лишається той факт, що, незважаючи на масштабність джунглів Африки, герої якимось чином постійно наштовхуються один на одного, буквально за п’ять хвилин добігають до зловмисників, зустрічають старих знайомих левів та мило труться один об одного.

«Легенда про тарзана» перейняла драматичний розмах останніх частин «Гаррі Поттера», але і в фільмах про юного чаклуна це не грало на руку Йєтсу. Може, лише колористиці та приємних слоу-мо, але на історію не вплинуло. Тому найкращий варіант — дивитися цей пригодницький бойовик там, де можна з головою поринути у фільм та забути про сюжет — він тут абсолютно не важливий, хоча на одному моменті і просльозитися можна. Але ж який бойовик без сентиментальності. Може тільки у Тарантіно чи Гая Річі, і то не факт.

У Девіда Йєтса вийшов гарний, навіть магнетично привабливий візуальний відеоряд, який тримає глядача до кінця. Але не задля розкриття інтриги наративу, закладеного в стрічці, а задля насолоди кадрами і гарними акторами, які не змогли розкрити своїх талантів, а замість цього просто ходили та бігали локаціями знімального майданчику цього 180-мільйонного проекту, який, скоріш за все, стане просто черговою екранізацією відомої історії. «Легенда про Тарзана» не так цікава дітям та молодому поколінню, яке й знати такого героя не знає, а дорослі, котрі пам’ятають дикуватого хлопчину, стрибаючого по деревах, можуть сходити в кіно, аби віддати належне забутому персонажу. І краще йти в 4DX по можливості — враження повного занурення в те, що відбувається на екрані, згладить відсутність унікальної харизми фільму.