Людина-швейцарський ніж | Рецензія

Рецензії

Може труп, а може видіння

Дебютна робота двох режисерів, які називають себе просто Деніелами, мала би стати господарським милом для їхнього тезки на прізвище Редкліфф, аби той зміг відмитися від «тавра», яке вимушений був носити довгими роками. Екс-Гаррі Поттер з усіх сил намагається віддерти шлейф своєї найвідомішої ролі, та чи вдалося це йому — ще те питання. Стрічку «Людина-швейцарський ніж», яка отримала приз за режисуру на фестивалі «Санденс», де полюбляють експериментальні підходи до зображення та його осмислення, чекали із перехопленим подихом, але повітря випустили, як тільки «труп юного чаклуна» почав страждати метеоризмом.

Дивакуватий одинак Хенк у виконанні Пола Дано, який блискуче з’явився у «Юністі» Паоло Соррентіно, от-от збирається звести рахунки з життям, як помічає небіжчика, викинутого на берег острова. Кинувшись на допомогу, хлопець виявляє у трупа цікавий нюанс — Редкліфф безбожно пускає гази. Трохи розкинувши мізками, Хенк сідлає незнайомця та на його метеоритній тязі підкорює хвилі океану, неначе на гідроциклі, допоки він сам не опиняється без тями на іншому березі.

Так починається їх спільний шлях, під час якого у Мені, як згодом виявилося звати небіжчика, не проявляються чудо-здібності на кшталт фонтану прісної води з рота, вміння видавати іскру пальцями, або члена-компаса. І усю подорож новоспечених друзів супроводжують екзистенціальні роздуми про життя та буденність, які Хенк ілюструє саморобними ляльками зі сміття.

Дебют Дена Квана та Деніела Шайнерта, відомих за своїм кліпом «Turn Down For What», схожий на підлітка, який намагається бути якомога загадковішим, вдаючи із себе дивака із нестандартним мисленням, хоча насправді він такий же, як усі, і хвилюють його ті ж самі питання, що й однолітків. Втім, дуету вдалося зробити стрічку такою, яку немає з чим порівняти за рівнем інфантильності та балансування на краю сортирного гумору. Хоч де-не-де виринає постать кучерявого Гондрі, та підбите око Редкліффа і його кривенька усмішка затьмарюють видіння. Сподівання на те, що саме ця роль — роль трупа — стане для актора знаковою в його кар’єрі та покладе край його спробам віддерти штамп «хлопчика, який вижив», не виправдались. Його робота у «Рогах» Александра Ажи була куди глибшою та вправнішою, аніж синюшний Мені у костюмі на плечах бородатого хлопчини. Сам же Пол Дано, який майже незмінно перебуває в образі сумного невдахи, демонструє декілька яскравих фарб свого таланту, перевтілюючись у дівчину-мрію для свого компаньйона.

Якби Деніели пішли далі, піднялись трохи вище по сходах, на які зійшли, мали би трагікомедію про дружбу та розуміння, про прийняття інакшості в її найдивніших формах, про дорослішання, якого так боїться та намагається уникнути молодь. Але вони зупиняються на тому ж тональному рівні, і всі ці теми лише легким мотивом окреслюють спіралі навколо основного тіла стрічки, залишаючи її комедією абсурду та легкого божевілля. Герой, який традиційно мав би змінитися, вирости, усвідомити та прийняти себе самого, поглянути в очі проблемам, проходить заданий шлях лінійно, не виконуючи належної амплітуди чи бодай якоїсь кривенької. Він вправно закидує небіжчика на плечі та мандрує за вказівкою його пеніса до дівчини, в яку зненацька закохався у автобусі, бо «ніхто ж не повинен їздити один». І такими псевдофілософськими розповідями він годує себе, Мені та, що головне, й глядача. Фільм намагається здаватись глибшим, аніж він насправді є. Він тягне і тягне на собі транспарант, на якому величезними літерами написано, що він не такий, як усі, він особливий і зустрічати його мають відповідно. Однак, картина виявилася подібною до того трупа — мертва, але ще пукає.

«Людина-швейцарський ніж» здатна викликати сміх, чи бодай усмішку аж на самому початку, і ти розслаблено мрієш, що ось, нарешті буде влучна комедія, яку ще потім згадаєш десь у розмовах із друзями, що її можна буде розтягти на цитати чи пригадувати епічні кадри, як це роками роблять із «Євротуром». Але вже після 15 хвилин сміх змінюється нервовим гигиканням, та й те поступово зникає, бо слухати, як мертвяк пускає вітер всі 95 хвилин стає вже несила. Деніели не просто кинулися у вир з головою, насичуючи стрічку підлітковими жартами та опусами, але й зіграли злий жарт із собою. Все-таки в людині, окрім гівна, буває і дещо інше.