«Жива» не ожила

 

Пірнання із разу в раз в болючу тему українського кіно, постійно піднімає питання національного героя, без якого масовий фільм чомусь не бачать. Проблема полягає саме в національному і саме в герої, тому що на думку спадають чи то славні козаки, чи воїни УПА, але аж ніяк не сучасники.

Документаліст Тарас Химич для свого повнометражного художнього дебюту обрав другий варіант і екранізував розповідь вже покійної зв’язкової Анни Попович, котра бігала карпатськими лісами разом із повстанцями.

Те, що Анна була зв’язковою, можна дізнатися де завгодно, але не з фільму. «Жива» не згадує цей факт жодного разу, натомість показує, як тендітна дівчина виживала у диких лісах, готувала повстанцям зупу та переховувалась місяцями одна у криївці. Біганина від загону МГБ важкодоступними місцями Карпат перемежовується рідкими розмовами акторів, втім, виконавиця головної ролі Ольга Комановська, акторка Івано-Франківського театру, здебільшого стогне, аніж бодай щось говорить. За неї це роблять інші персонажі, але сказане ними виглядає радше промовою незграбного Пінокіо, який ще час від часу багатозначно курить папіроси.

 

 

Інтерес до стрічки «Жива» підігрівався задовго до прем’єри. Реальна історія дівчини, яку вона вже будучи бабусею розповіла Тарасу Химичу, вправному документалісту — що могло піти не так? Ба більше, Анна мала дар — вона передбачала майбутнє, мала видіння того, що станеться найближчим часом, завдяки чому попереджала повстанців про наближення МГБ. Йдемо далі — Ґорґани. Чарівні, неповторні, магічні Карпати, неначе створені для того, аби тут відбувалось кіно. І тільки останні виглядають гармонійно під час усього фільму.

Не дарма Химич знімав кліпи.

Певно, хтось скаже, що цю місцевість неможливо зняти погано, але в «Живій» кадри лісів, водопадів, танення снігів навесні, крапель поєднуються в естетичне відео-презентацію під назвою «Приїжджайте до Карпат». От тільки зіпсували її сцени акторської гри та режисерське бачення історії, що не тримається міцно ні за потужний історичний факт, ні за містичну складову, яка могла би так органічно вписатися у знаний світ мольфарів.

Жодному з персонажів не віриться, жоден не викликає ні співчуття, ні співпереживання.

Переховування Анни в криївці, пересування лісом, де дикі тварини сахалися від неї, бо «вона вже пахне, як вони», не пронизують. При чому заважає цьому її постійне стогнання і абсолютно відсторонений погляд. Побиття одного з повстанців у в’язниці, роль якої виконувала львівська «Тюрма на Лонцького», виглядало надто театралізованим, через постійний мат одного з «катів» — не обов’язково вкладати у вуста персонажа лихослів’я, аби зобразити його негативним.

Єдиний, хто зміг передати образ героя глядачу, був Юрій Хвостенко. Йому на фоні колег дійсно вірилося, мотиви були зрозумілими і чітко окресленими.

 

 

«Проба пера», а Химич виступив не тільки режисером, а ще й сценаристом, оператором та монтажером, відверто не вдалася. Хоча апелювання до національного, до того, що викликає в сучасників гордість, від чого хочеться хутко бігти додому та вдягати вишиванку, пройшло на ура. Непогана історія, чарівні кадри Карпат, відсутність акторської гри перетворили «Живу» на неживу, хоч бери та прикладай листя подорожника.