Сидячи на валізах: перша зупинка розширеного кіновсесвіту

В свій час Поттеріана стала настільною книгою безлічі дітей та улюбленим фільмом, який задивлялися до дірок. Фанати ладні були віддати все, аби історія не закінчувалась, аж ось — їхні молитви були почуті. При чому Девідом Єйтсом, який відзняв останні чотири стрічки серії. Зазирнувши до написаної Джоан Роулінг книги «Фантастичні звірі та де їх шукати», режисер із безсюжетного підручника з догляду за магічними істотами, створив цілу історію про пригоди магічного зоолога Н’юта Скамандера у Нью-Йорку.

Стрічка «Фантастичні звірі та де їх шукати» схожа на маленький вагончик у парку розваг, який вихляє туди-сюди, вгору-вниз, не даючи можливості бодай щось побачити навкруги — тільки емоції, тільки хардкор. Чудернацькі звірі, яскраві змії та качконоси-клептомани вражають навіть запеклих фанатів ГП, які, здавалося, вивчили магічний світ вздовж і впоперек. Аж ні — ось вам нова порція чарів. Поки навколо вирує справжнє дійство зі спецефектів, сама сюжетна лінія губиться на фоні загального антуражу. Зніяковілий Едді Редмейн, не змінюючи виразу обличчя з часів «Дівчини з Данії» з валізкою в руках носиться стрімголов за ні флером, забуваючи, що в його руках є чарівна паличка, якою можна скористатися (та невже?).

 

 

Паралельно розгортається похмура розповідь про зацькований Магічний Конгрес США повоєнного 1926 року, який живе в постійному остраху бути викритим нечаклами (по-нашому — маглами). Найцікавішим лишається історія Гріндевальда, колишнього друга Дамлдора, між якими в подальшому спалахнула нічогенька сутичка. Поки глядач ледь встигає роздивляся барвистих істоток, сюжет кволо рухається в темпі черепахи, забуваючи суміщати свої відгалудження хоча б десь.

Найбільшою помилкою буде порівняння «Звірів» із оригінальною франшизою. «Гаррі Поттер» (той, куди не дісталась довга рука Єйтса) вирізнявся на фоні інших фентезійних стрічок своєю атмосферністю, кадровим теплом. Ось чому він став рятівним кругом зимовими вечора за горнятком какао. «Звірі» цією характеристикою не володіють, натомість вражаючи роздвоєністю та наївністю однієї з гілок. Магічні істоти, за якими наче ошпарений мчить стрімголов Скамандер, захоплюються своєю красою, але погоня виглядає вписаною в шаблон дитячої казки. Якщо перші частини Поттеріани теж мали таку рису, то там це було виправдано за рахунок центральних дійових персонажів 11-12 років. Тут же Редмейн і ко не в пісочниці сидять.

 

 

Окремим пластом у фільмі закладені герої, яких скрупульозно прописала Роулінг в ролі сценариста. Але це стосується лише так званих хороших персонажів. Тихоня Н’ют Скамандер, дивачка Тіна Голдштейн, її чарівлива сестра Квіні та комічний товстун Якоб — зірка усіх гегів у стрічці — разом вони зачаровують глядача, який неначе оповити магією, легко піддається чарам харизматичних героїв.

Інша справа з антагоністами. Єдиним світлим промінчиком постає Езра Міллер, який міг би бути ідеальним втіленням Тома Редла (читай Волан-де-Морта в юності). Головним лиходієм залишається Гріндевальд, але лиходіє він так собі, навіть не в пів сили. Він просто є, аби в наступних частинах доповненого всесвіту «Гаррі Поттера» була виправданою його поява.

 

 

«Фантастичні звірі та де їх шукати» скидаються на тизер, що надто затягнувся. Фільм нагадує серіальний пілотний епізод, який передує справжній розповіді в наступних чотирьох частинах. Лишається сподіватися, що вони набудуть більшого сюжетного сенсу, але не втратять своєї видовищності, бо руки вже ой як чешуться, аби прокататися на цьому атракціоні ще раз.