Вітаємо у пеклі

Коли замахуєшся на класику, а в тебе нічого не виходить ні в перший раз, ні в другий, можна з легкістю опустити руки після потужного шквалу критики, а можна зняти своє власне кіно, при цьому не витрачати на нього шалених бюджетів, аби легше знімалось без сторонніх настанов. Це історія про уругвайця Федеріко Альвареса, який після ремейку «Зловісних мерців» та серіалу «Від заходу до світанку» спробував зробити незалежний фільм. І в нього це, таки, вийшло.

Зручно вмостившись у режисерське крісло, Альварес під керівництвом Сема Реймі в якості продюсера направив трьох детройтівських підлітків грабувати дім самотнього стариганя, у якого водиться вдома кругленька сума виплат від багатенької дівчини, котра колись збила його дочку. Здавалося б, завдання полегшується тим, що старий військовий сліпий та живе в малозаселеному районі. Але чи так це насправді? Адже в діда виробився гострий слух та й нюх в нього, неначе в Мухтара. Сама того не відаючи, трійця добровільно йде прямо до лабіринту Мінотавра, який вже жадає розправитися зі злодіями.

 

 

Мінімум слів і максимум дій — під цим девізом уругваєць знімав хоррор «Не дихай», який завдяки цьому став цього року найкращим в своєму жанрі. Від того, що відбувається на екрані, волосся повільно стає дибки, і у кінці ти його вже й пригладити назад не в змозі.

Спостерігаючи за тим, чи зможуть Роккі (Джейн Леві), яка прагне підзаробити кешу, аби втекти з малою сестрою від злиднів до сонячної Каліфорнії, Алекс (Ділан Міннетт) — син працівника охоронної фірми, якому нічого не варто взяти ключ від будь-якого будинку в місті, та Мані (Деніел Дзоватто), якому це просто приносить задоволення, вибратися з дому. Співчуття не викликає ніхто з них. Вони злодії, які вдерлися до будинку самотньої літньої людини, в якої нікого не лишилося, а є лише купка грошенят, нехай вона й сягає мільйона. Втім, не такий він вже й нещасний — старигань знає свою справу і буде охороняти оселю до кінця, щоправда, своїми методами.

 

 

Стівен Ленг, вимовляючи впродовж всього фільму лишень кілька фраз, затьмарює все і всіх, хто його оточує. Він упевнено підіймається на сцену і видобуває із себе хворого маніяка, який дозволяє собі бути таким тільки в межах свого пекельного лабіринту, де він знає кожен куточок, кожен поворот і як туди дістатися швидше попри свої вади зору. Із самого початку, не промовляючи ані слова, він натякає на те, що далі буде більше — щось він приховує, те, що так ревно захищає. І від того шкірою біжить тоненька цівка мурах.

Не дарма місцем дії Альварес обрав Детройт, здатний одним своїм пейзажним виглядом відлякати будь-кого. Занедбані будинки, порожні вулиці — тут все кричить «Тікай!». Троє друзів так і хотіли, але для того потрібні гроші. Це місто виховує своїх мешканців і постає окремим персонажем в історії.

Та є ще дивний дід, який був на війні і там втратив зір через вибух бомби. Його відверто садистські замашки можна списати на посттравматичний синдром, з яким живе немаленька кількість американців. Для них війна продовжується, навіть коли вони вдома на зручному дивані.

Режисер домігся того, що жодному з героїв глядач не здатний співчувати. Так, співпереживання вони викликають, кожен з них, але не більше того. Тут ти переймаєшся дурними дітьми, тут вболіваєш за старого, який просто захищає свою територію. Не забуваймо про Цербера, котрий злісно розбризкуючи слину, раз у раз намагається вхопити когось із зловмисників за м’яке місце, захищаючи господаря.

Починаючись як трилер, «Не дихай», мов павучиха, заводить бідного глядача-мушку в своє хитросплетене павутиння хоррору, в середині якого розташувались шокуючі сюрпризи. На стінах хитромудрого лабіринту, в якому заколочені із середини вікна та двері, немає світла та надії на спасіння, натомість розвішані ті самі рушниці, що методично вистрілюють в потрібний час.

Та найбільшу Федеріко Альварес розташував на виході, аби «Не дихай» мало сподівання на продовження історії в наступному фільмі.