Світло маяка у темряві нещасть

Після чотирьох років жахів Першої світової війни молодий ветеран, вусань Том Шербурн, хоче віднайти спокій і влаштовується працювати наглядачем маяка, що знаходиться на віддаленому від провінційного містечка острові. Втім, відвідавши одного разу материк, Шербурн знайомиться із жвавою дівчиною Ізабель, яка швидко бере ситуацію під свій контроль і одружує на собі видного холостяка. Проте, не довго жити їм в своє задоволення, насолоджуючись краєвидами океану, адже скоро їх подружжя спіткає така сімейна трагедія, з якою впору тягатися жахам війни.

Молода сім’я майже одразу зазнала випробувань — у Ізабель сталися два викидня. І, неначе відповідаючи на молитви молодої жінки, до берега прибиває човен, в якому сімейство знаходить маленьку дівчинку та труп дорослого чоловіка. Піддавшись на вмовляння розбитої горем та стражданнями дружини, Том погоджується удочерити дитину і видавати її за рідну. Однак, зовсім скоро на одному зі званих обідів він знайомиться із жінкою, яка чотири роки назад (а саме стільки зараз знайденій у човні дівчинці) втратила дочку та чоловіка і навіть не змогла їх поховати, оскільки їхні тіла так і не були знайдені. Шокуюча звістка вибиває Тома з колії, і він починає піддаватися нав’язливим думкам про те, що вони з дружиною вчинили неправильно.

Автор мелодраматичного фільму «Валентинка» та драми «Місто під соснами» Дерек Сієнфренс, змінивши печального Раяна Гослінга на маскулінного Фассбендера з кожного кута виглядає до глядацької зали, перевіряючи, чи в усіх вже очі на мокрому місці. Він творить глобальну драму про любов, але не про ту, де ревність охоплює чоловіків, що б’ються за одну жінку, або навпаки, а ту, де подібна пристрасна жага властива батькам, котрі прагнуть захистити від світу свою дитину. Питання тільки в тім, чия це дитина насправді: кровної матері, чи тих, хто її виростив.

Глядач не зможе стати ні на чию сторону, оскільки кожен із персонажів Вікандер та Вайс має сильну мотивацію: їх обох розумієш, обом співпереживаєш, краючи своє власне серце, намагаючись осягнути, як би ти вчинив на місці кожної, які почуття ними керують. Тим часом дії героя Фассбендера стають все менш зрозумілими, адже він, заради очищення власної совісті ладний пожертвувати спокоєм двох убитих горем жінок, хай одна з них часом і поводиться неадекватно.

 

 

Та поки більша частина зали ридає, захлинаючись слізьми чи не з перших хвилин стрічки, інша — насолоджується аудіовізуальним творінням, яке настільки витончене в своїй шовковій формі, що до неї буквально намагаєшся доторкнутися. Кожен вишукано вимальований, наче вмоченим у легку акварель пензлем-камерою Адама Аркапоу кадр стрічки «Світло між двох океанів», заснованої на однойменному романі М. Л. Стедман, неначе огортає медитативною ковдрою споглядання за природою та стосунками людей, які у ній знаходяться.

Візуальну естетику доповнює миловидне личко Алісії Вікандер та сувора мужність Майкла Фассбендера, які переносять свої стосунки з реальності на екран і ти не можеш включити Станіславського в собі. Де-не-де їхній дует розбавляє чарівна Рейчел Вайс, яка вправно входить у потрібний кадр і легко виходить з нього, залишаючи вільним подіум для розгортання таланту шведської акторки, яка за останні роки довела, що її діапазон не має меж.

«Світло між двох океанів» приваблює не стільки своїм акторським складом, скільки самою історією, покладеною в сюжет. Та коли ти починаєш її дивитися та пізнавати, тебе шокують не драматичні сентенції Сієнфренса, який наче лялькар смикає за ниточки в потрібних місцях (а ними просякнута усі стрічка), викликаючи океан, ба навіть два сліз та спухлих від них облич. Вражає саме краса, що ллється мерехтливим струмочком на початку, перетворюючись на каскадний водоспад у кінці, де візуальне бризками змішується із чуттєвим.