Гніздо горлиці | Рецензія

Українська мелодрама для телевізійного прайм-тайму

Останніми роками українське кіно на слуху і це вже характеризує його з кращого боку. Чим воно представлене — інше питання, але подивитися є на що, хоча й часом не досить вартісне. Одним за таких представників став фільм Тараса Ткаченко «Гніздо горлиці», який став кращим у національній програмі Одеського кінофестивалю.

Стрічка про заробітчанку Дарину, яка вирушає в Італію доглядати за будинком заможної сім’ї, вливається у русло жанрового кінематографу, яким, як правило, в Україні звик керувати Любомир Левицький. Ткаченко йде іншим шляхом і демонструє мелодраматичну картину, в якій наскрізною темою підіймається проблема заробітчан.

Головна героїня у виконанні Римми Зюбіної покинула власну сім’ю у рідному селі й подалася за кордон, аби заробити трохи грошей. З допомогою своєї подруги, яка вже там облаштувалась, Дарина стає домогосподаркою в домі підстаркуватої та стервозної італійки та її дорослого сина, з яким, за законами жанру, у них має відбутися роман. А у цей час вдома, чоловік традиційно п’є, дочка вагітніє. Власне, як і сама Дарина, яка вирішує повернутись у рідну домівку.

«Гніздо горлиці», яке почали знімати ще у 2013 році, було пошматоване та перекроєне декілька разів через об’єктивні обставини, що й вплинуло на кінцевий результат, побачений глядачем. У стрічці абсолютно відсутня динаміка та драматизм — такий, що змушує співпереживати бодай комусь з персонажів.

Дарина, яка мужньо несе тягар, покладений власноруч на свої плечі, стійко переносить усі заковики на шляху, не подаючи жодного разу приводів для жалю. І Зюбіна як по нотах відіграє свою роль у неначе кам’яній масці, яка впродовж всього хронометражу не змінюється: ні коли вона дізнається про свою вагітність від італійця, ні коли про аналогічний стан своєї дочки. До речі, те, як вона про це здогадується теж варто оцінити — у Дарини прокидаються здатності Ванги і вона лише про єдиному виразу свого чада, котрого не бачила довгий час, впевнюється у тому, що вони дві подруги по «нещастю».

Віталій Лінецький (останній фільм, в якому глядач побачить актора), рівно відіграє пияка, якому від відсутності роботи і дружини поруч залишається лише регулярно прикладатися до чарки. І донька, залишена один на один із життям, не маючи опори у вигляді батьків, пускається берега, забуваючи про можливі наслідки.

Ткаченко не залишає акторам нічого, звідки можна було би витягнути принаймні краплю драматичності, аби наратив прийняв синусоїдну форму. Розповідь тягнеться плавно, місцями змушуючи позіхати, неначе в суботній ефір на телебаченні. І дійсно, «Горлиця» підпадає саме під телевізійний формат, аж ніяк не фестивальний чи прокатний. Її рятує лише сама тема, взята з роману чернівецького письменника Василя Мельника, який став першоджерелом стрічки і обумовив певні провисання сюжету.

Трудова еміграція знайома майже кожному українцю, тому буде не чужою, але вона показана надто поверхнево, надто обережно, наче режисер ступає по кризі змерзлої річки і боїться зробити неправильний крок, аби з ополонки не вдарив потік води. Хоча, першочергово, планувалося додати у фільм документальні вставки із розповідями заробітчан про їхнє життя за кордоном, адже сам Ткаченко близько десяти років назад займався подібною проблематикою в своїй творчості. Та плани не завжди реалізовуються і «Горлиця» не отримала того, що могло би її освіжити та зробити менш в’ялою.

Натомість, маємо відверто «приліплені» кадри, які не піддаються адекватному сприйняттю. На кшталт сцени, в якій донька Дарини бачить в новозведеному будинку свого батька дівчину в обіймав місцевого хлопчини. А він же ж так клявся їй у коханні, так божився, заміж кликав! Та хоч вона йому й дала гарбуза, таку ситуація дівчина визнала неприйнятною та стала «дамою із рушницею». Доволі кумедна сцена, як для горлиці, яка попри свою розв’язку не дала необхідного драм-ефекту.

Тарас Ткаченко передає тему заробітчан, демонструючи нелегку жіночу долю, як би це клішовано не звучало. В його картині саме головна героїня є тим стрижнем, на якому з останніх сил тримається сім’я, адже доволі часто саме жінки виїжджають працювати в іншу країну і кожен місяць пересилають додому декілька сотень іноземної валюти. Але «Горлиці» не вистачає емоційного загострення, аби достатньо висвітлити цей аспект і дати Зюбіній можливість показати бодай якісь страждання.

Найближчим «Гніздо горлиці» буде для тих, хто перебував чи перебуває у подібній ситуації, мав схожий конфлікт чи знаходиться перед вибором, чи виїжджати кудись на роботу. Тарас Ткаченко наголошував, що стрічку він створював з тим посилом, аби люди декілька разів подумали, перед тим, як зробити такий крок, чи вартий він того. Тому, стрічка лишається актуальною лише для свого обраного глядача, а не для пересічного.