0

20.12.2016

12:30

Олена Макаєва

Прихована краса / Рецензія



Прихована краса, яку сховали дуже глибоко

Говард (Вілл Сміт) був щасливим директором крупної фірми, який навчав своїх співробітників головним цінностям, що визначають життя: час, кохання та смерть. Після того, як остання забрала його шестирічну доньку, він ніяк не може оговтатися від втрати та ставить під загрозу існування всієї фірми. Говард здатен вихлюпувати гнів лише через листи до тих основоположних понять, тож вони не змушують на себе чекати. Причому не без допомоги вірних товаришів нещасного батька.

Відомий постановками стрічок «Диявол носить Prada» і «Марлі та я» Девід Френкел спромігся зробити чи не кращий свій фільм, зібравши на одному майданчику «Прихованої краси» зірок першого ґатунку. Тут вам і Хелен Міррен, і Едвард Нортон, і Кейт Вінслет з Кірою Найтлі



Усі карти були на руках, але пасьянс у підсумку не зійшовся. Головні герої переходять з кадру у кадр, промовляючи заяложені роками фрази про час, смерть та кохання, неначе сценарист писав домашнє завдання з літератури на відповідні теми. Діалоги втрачають будь-яку змістовність. Поки Любов/Смерть/Час теревенять про свою важливість та всюдисущність тощо, до Вілл Сміта намертво приклеїлася надтрагічна маска, яку не здатен був би віддерти від обличчя навіть герой Джима Керрі з однойменного фільму. 

Сміт страждає, страждає і знову страждає, що змушує страждати глядача від цих його постійних мук. Тут на допомогу приходять колеги актора, персонажі яких так само мають приховані від загалу проблеми. Важко встояти перед харизмою Нортона, Вінслет та титанічної Міррен, і не треба.



Особливої атмосфери «Прихована краса» мала набратися з передріздвяного загального настрою, прикрашеного Нью-Йорку, легкого сніжку. Сталося не так, як гадалося, і новорічної мелодрами не вийшло. Час, коли відбуваються події, вгадується з ледь помітних мазків, які не спроможні додати цілковитої чарівності картині. Вона повільним темпом вперто суне по траєкторії мелодрами, при цьому порушуючи насущні питання про місце кохання в житті людини, яка пережила серйозну страту, удар, про час, якого завжди бракує та про смерть — одвічну супутницю існування. Однак, всі пласти лишаються непорушними, і глядач має задовольнятися тільки їхнім окресленням.

Час від часу з кадру виринає неонова табличка з написом «а тепер плачемо навзрид!», що змушує солодко позіхнути і зручніше вмоститися у кріслі. Чим далі неспішним кроком плине стрічка, тим більше упевнюєшся в тому, що ось-ось і настане очевидна банальна кінцівка, після якої зазвичай витираєш шмарклі та йдеш у своїх справах, забувши, що ти щойно дивився. 

Але тут Френкел робить несподіваний маневр і вечір, як то кажуть, перестає бути томним. Завдяки незвичному фіналу, «Прихована краса» під кінець набуває мелодраматичної гармонії, якої не мала більшу частину екранного часу, і це єдине виправдання для того, аби радити подивитися легку і неглибоку стрічку про переживання важкої втрати. Та якщо ви сентиментальні, потік сліз вам гарантовано вже на середин фільму.

Комментарии:

Чтобы написать комментарий, войдите через одну из социальных сетей: