0

01.07.2016

13:28

Олена Макаєва

Великий дружній велетень / Рецензія


Хагрід повернувся та овацій не зірвав

З роками людина схильна все більше піддаватися настирливій ностальгії, яка тихенько постукує у світле віконце сьогодення і манить пальчиком у різнобарвне минуле. Стівен Спілберг не втримався і рушив слідом за пані Ностальджи з легкою усмішкою на вустах. Шлях був довгим — аж від 1991 року. Тож режисер на хвильку присів біля розлогого дерева, відкрив казку Роальда Дала та захопився її сюжетом. Та згодом рушив далі і зустрів Меліссу Меттісон, з якою він поділився своєю «знахідкою». Разом вони вирішили, що з іронічної історії англійського письменника, на творчість якого вже підіймав кінематографічну руку Тім Бертон з екранізацією «Чарлі та шоколадна фабрика», вийде непогана дитяча казка. Ну все ж таки, «Іншопланетянин» у них сягнув аж до 4 «Оскарів» у 1982-му.

Потроху Спілберг викреслив з першоджерела усі моменти, які б могли забарвити його нове «дітище» в похмурі фарби, та випустив «Великого дружнього велетня», якого маленька героїня стрічки кликала по-панібратськи ВДВ (що, звісно, викликало бурю захвату в дорослої аудиторії). З копита вскач режисер перейшов від представленого у 2015 році «Шпигунського моста» до відверто дитячого двогодинного фентезі. Лишень прихопив із собою Марка Райленса, якому випала честь втілити героя постерів — самого велетня та alter ego автора фільму, адже Спілберг наче натякає: «ну ж бо, це ж я, ваш покірний слуга, який навіює вам гарні сни та казочки!».

Тож, як пан казкар так просить, то ми забудемо свій вік та поринемо у безхмарне дитинство, куди нас веде маленька дівчинка із сиротинця Софія. Не дивлячись на зовсім юний вік, їй вже відомо, що таке безсоння. Тож посеред ночі вона вештається будинком, поки усі навкруги сплять, жене з вулиць п’яничок та одного разу помічає велетня за рогом, який забирає її з собою у свою фантастичну країну. Але не варто зойкати та хапатися за серце — це не той злющий огир, якого так барвисто змальовував Рон Візлі у свій час. Це радше милий Хагрід, якому конче потрібно було викрасти дитину. Та й не такий він вже і велетень: всього лише 7 метрів — як два поверхи «сталінки». А от його побратими значно вищі та сильніші, тому дозволяють собі цькувати меншого. Та й смаки у них інакші: ВДВ їсть огірки, а його «співмешканці» надають перевагу маленьким діткам. Втім так і не відомо, чи вони на них полюють, чи чекають, коли найдобріший принесе із закликом «Їсти подано, панове!», що той майже і робить, бо дитина в країні велетнів з’являється вже не вперше. Що сталось із попереднім хлопчиком, історія гуманно замовчує. Та й про мотиви такого вчинку ВДВ ні пари з вуст.



Однак, тон задає сама атмосфера, що наче витягнута із шухляди старомодного комоду шкатулка, награє врадуваний мотив. Привіт, Disney, я так сумувала. Спілберг повільно починає закручувати воронку візуальної ефектності під звуки чарівних композицій, але, здавалося б, віднайдену гармонію порушує один невдалий крок у біг — і вже замість пірнання в річці спогадів дитинства ти чуєш гази англійської королеви.

«Великий дружній велетень» набув притаманних режисерові рис в області форми та її траєкторії руху, але зміст, наче середина того злегка підгнилого огірка на обіді у велетня-недоростка. Це не найкраща робота Стівена Спілберга, яку можуть побачити дорослі, але дітям зайде на раз, якщо вони висидять ті дві години, бо моє друге дихання так і не відкрилося.


Комментарии:

Чтобы написать комментарий, войдите через одну из социальных сетей: