0

02.12.2013

15:08

Антон Фролов

«Фільм “Красна Маланка” – це приклад того, як зберегти свою внутрішню самоідентифікацію»

Дмитро Сухолиткий-СобчукРежисер Дмитро Сухолиткий-Собчук — про зйомки впродовж 4 років, про позитивний досвід державної підтримки та негативний — дистрибуції українського кіно, про соціальну проблематику та чесний вибір художника...

14 листопада у Львові відбулася презентація проекту «Красна Маланка», що являв собою допрем’єрний показ скороченої, фестивальної, версії однойменного документального фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука й арт-буку Ірини Рудь-Вольги, зробленого за матеріалами фільму.

Фільм «Красна Маланка» щороку, в ніч із 13 на 14 січня, на прикордонній карпатській місцевості, в смт. Красна (Красноїльськ) Чернівецької області, відбувається диво єднання Людини і Природи, яким є святкування Маланки етнічними румунами. Це знакова подія, до якої кожен краснян ретельно готується впродовж року. Це карнавал із яскравими костюмами й автентичними масками, які створює для цієї події місцевий майстер. Це химерне язичницьке дійство, яке збереглося крізь роки утисків і заборон.

Дмитро знімав фільм 4 роки, і зараз займається його донесенням до українського глядача. Розмову з Дмитром проводимо під час показу фільму, в сусідній кімнаті. Дмитро постійно прислухається до звуків фільму, впізнаючи сцени. Починає з наболілого:

— Для мене це вже справа принципу, бо чотири роки життя віддав, і, власне, на цьому фільмі сформувався якийсь документальний смак. Я не розумію, звідки це бажання показувати кіно людям, можливо, через те, що стільки праці вкладено, і стільки людей... Знаєш, там у кінці титри йдуть 6 хвилин, це реально люди, які допомагали, не те що там когось зайвого вписали; а ще деколи виходить, що когось не згадали, і так соромно, що людина себе в титрах не знаходить... Цим людям, багато хто з яких працював безкоштовно, завдячуємо, що це кіно сталося.

— Від початку «Красна Маланка» планувався як повнометражний фільм?

— Ні, від початку він планувався як етюд на 15 хвилин, потім я взяв участь в воркшопі «Драгон-форум», у рамках Docudays, там розвивав ідею, привів її в божеський вигляд, і це виявився фільм на 50 хвилин. І коли приступив до монтажу, коли оцінив сили, то зрозумів, що треба робити 90, не менше. Щоб можна було вкластися й розповісти все, що хотілося сказати, в довгій версії. Так і вийшло, що ми зробили 90-хвилинну версію для українського прокату і 52-хвилинну фестивальну версію.

Красна Маланка
— Коли з’явилися в проекті означене на початку фільму «державне замовлення» і державні кошти?

— Це був 2011 рік. На той час я вже три роки знімав і розумів, що треба закінчувати фільм, а не вистачає там ще на одну експедицію і на монтаж. І я подався від Державної кіностудії.

— Скільки ти просив, стільки і дали?

— Так, 400 тисяч гривень. Насправді, варто було більше просити, бо не вистачало на деякі задумки (анімація, музика та інше), тобто розрахуватися з людьми відповідно до праці. І я знов на ентузіазмі своїх друзів закінчував і анімацію, і все, пов’язане з музикою, теж не розрахував. Ну, це досвід.

— А починав ти на які кошти знімати?

— На свої. Знаходив фонди, знаходив організації. Особливо допомагали місцеві організації, два роки допомагав Фонд Степана Ленігевича; ТРК Чернівці, Фонд «Людина в культурі», Центр соціальних служб і т. д. Хто техніку давав, хто машину, хто оптику...

— Тобто якби не було державних коштів, ти б усе одно його зробив?

— Ну, як тобі сказати, якби не державні кошти, я б його й досі робив би, а може й не робив би, тому що не вистачило би свого ресурсу. Якби не державні кошти, я б його не завершив, це факт (прислухається до звуків, які лунають з залу, де демонструється фільм). Я думаю, що за музика... А-а, все, то той епізод...

— Чи будеш іще брати участь у державних конкурсах?

— Так, цілком. Тепер у мене є знання того, як це треба робити і як це розраховувати, бо державне фінансування — це зовсім інше. Коли зі спонсорами, інвесторами, ти розумієш, де є свої плюси, де є свої мінуси, так само і з державою.

— Ти не думаєш, що зйомки фільму — найкращий спосіб отримати досвід і власне навчатися?

— Якщо і є сенс, то пройти це один раз. Коли дивлюся свій фільм, розумію, де я дорослішав великими кроками, а де я чисто по-учнівські приступив до матеріалу. Ну, інтерв’ю — це чисто учнівський крок. Врешті, на монтажі й на останній експедиції максимально намагався від нього відійти, щоби привести картину до якогось живого дихання. Щоб вона пульсувала спостереженням.

Є, звичайно, методи... є чеська документалістка Гелена Трестікова , яка по 10 років знімає. Але вона обрала це як метод. Люди міняються, ти сам міняєшся, ти не постійний. Фіксувати зміну і при цьому самому змінюватися — це теж метод, якщо він потрібен для якоїсь картини, звісно, можна його використовувати. Але для себе я усвідомив, що мені марафону з Маланки достатньо, і зрозумів, який вектор руху в документалістиці мені цікавий.

Красна Маланка
— Ти сам займаєшся прокатом фільму по Україні. Яка ситуація з прокатом?

— Доволі прохолодно ставляться до дистрибуції українського фільму в кінотеатрах. Можливо, тому що це документальне кіно. Українського документального кіно взагалі ніхто не прокатував. Куди можна продати — це телеканали, і все. Я не знаю, чи вдасться Маланку продати, треба ще з ним поїздити. Але є тенденція регіональна: на Західній Україні чують «Маланка» — одразу хочуть ставити кіно, а на сході всі дуже пасивно; кіноклуби ще так-сяк, а кінотеатри: нам не цікаво, в нас люди не підуть. Та все ж є люди, яким це цікаво і хто погоджується, наше завдання — знайти свою маргінальну публіку.

Я об’єднав навколо себе групу людей, яким цей проект не байдужий. Я ідентифікую це вже як проект. Бо кіно вже закінчилося. Нічого нового я не створюю. Хоча на Гоголь-фесті вдалося створити цікавий за концептом перформенс разом із Антоном Байбаковим, Русланою Хазіповою й акторами пластичної імпровізації. Те, що мене втішило — що зараз за короткий час, за два місяці? вдалося зняти документалку про львівського тренера. Це повернуло в тонус, бо cправдs рве дах від eсіх цих справ, пов’язаних sз презентаціями, прем’єрами, показами. Один раз варто це все пройти.

Команда наша складається з десяти людей (Ірина Вікирчак, Женя Матковська, Наталя Цегельник, Ксенія Косик, Марина Савенко, Маша Гнатенко, Оля Юрасова, Іван Михайлов, Кирил Мєдвєдєв, Ірина Рудь-Вольга (артбук, власне, її ідея)) — майже всі приєдналися, вже коли був готовий фільм... О, дякую (в цей момент один із глядачів, кому не знайшлося місця в переповненому залі, купив кухоль пива в сусідньому закладі й поставив його на стіл Дмитру). Кожен зацікавлений просто в тому, щоб це кіно побачили. Ми розуміли, що ми на межі маргінальності, й ми хочемо збільшити коло маргінальних глядачів. Максимально розказати про те, що такий фільм існує, приходьте його дивитися. І пробуємо різні способи.

Для мене це абсолютно новий досвід. Я дивлюсь, як усе працює. І, чесно кажучи, чим більше я в цьому варюся, тим більше мені хочеться займатися тільки режисурою, і тільки знімати.

— Як ти думаєш, чи важливо режисеру в Україні, в нашій ситуації знати ці всі етапи?

— Так, важливо. Тоді ти розумієш, як точно ставити завдання людям, і розумієш, як працює механізм, якого глядача ти можеш очікувати.

— А ти й раніше займався організацією показів у Чернівцях...

— Та то знову нас там група п’ять людей... Я тільки домовлявся за фільми і привозив режисерів, а в Чернівцях на місці ініціативна група організовувала покази. Це місцевий кіноклуб «Персона». Меседж кіноклубу такий, що ти персонально можеш познайомитися з режисером. Організовували покази в кінотеатрах, в культурних центрах. Інколи давали безкоштовно, інколи збирали кошти, щоб покрити оренду й дорогу авторам, інколи знаходили якогось спонсора. Збирали 200-250 людей, переважно молодь. З 2008-го щопівроку двічі збирали. З 2013-го перестали, бо ті люди, які допомагали, тепер зі мною займаються Маланкою.

— Чи розглядаєш ти залучення художників, які розробили арт-бук та інші речі, за матеріалами фільму, як маркетинговий інструмент?

— Ти знаєш, просто цікаво було поєднати. І матеріал, який назбирався, піде ще кудись. Але ні в якому разі не розглядав це як маркетинговий хід. Ірина Рудь-Вольга створила і інтерпретувала в цікавій графічній формі той настрій і енергетику, яка присутня в Маланці. Просто я не тими категоріями мислив, а воно так вийшло... Тепер бачимо, що це працює, тому ставимо певний акцент.

Ще щось? Бо я страх як хочу подивитися кінець, як реагують...

— Так, в мене ще є кілька питань... На твою думку як поліфункціонера в кіно, кого в українському кіно зараз не вистачає: хороших режисерів, чи сценаристів, чи продюсерів, чи ще когось?

— Ну, оце слово поліфункціонер... мені б хотілося б від нього відійти ... Та що значить не вистачає? Я не можу сказати «не вистачає», бо серед колег я бачу і талановитих режисерів, і сценаристів, і так далі. Якщо говорити про авторське кіно, то чого не вистачає — це платформи для показів, щоб максимально можна було донести те, що ми робимо до глядача. Тому що всі ми бачимо роботи одне одного, і за останні декілька років це коло розширюється не тільки кінематографістами, а вже є якась стороння аудиторія. Просто хотілося б якогось такого діалогу з людьми пересічними, своїми сучасниками. От так, як зараз. Мені реально хочеться в залі послухати, що скажуть ці люди, бо в Румунії один фідбек був, тут інший.

— Одна з можливостей робити кіно в нинішній ситуації в Україні — знімати соціально важливі фільми. Тоді й легше знаходити й фінансову підтримку, й організаційну, і співчуття серед оточення. Виробництво фільму перетворюється на благодійництво. Чи ти бачиш у цьому проблему? І наскільки для тебе самого важлива соціальна тематика?

— Кожен вибирає собі своє. Якщо чесно, мені не випадало обирати: або я зараз щось соціальне зніму і швидко гроші на це знайду, чи буду знімати щось своє... Якщо це моє, якщо це болить, якщо я цим живу, цим думаю, то є сенс це знімати, а вже потім, чи воно соціальне, чи не соціальне — це вже байдуже, за великим рахунком. Просто в кожного має бути чесний вибір, перед самим собою в першу чергу. Я перед собою його завжди ставлю: чи це те, що я би знімав, незалежно від того, чи платять гроші, чи є фінансування, чи ні. Якщо відповідь однозначно «так», то я беру це і знімаю.

— А чи вкладав ти від початку, чи, можливо, вбачаєш тепер якусь соціальну функцію в «Красній Маланці»?

— Зараз, звісно, вбачаю. Тоді якась ейфорія була від того, що дуже хочу розказати про те, що зрозумів. А зараз бачу, що дуже важлива ця складова в переплетенні культур вилізла нагору...

Є певна проблематика між двома державами: територіальна, паспортні речі. Але є сенс подивитися на те, що ж нас об’єднує, а не те, що нас роз’єднує. І цей фільм для українців — приклад того, як зберегти свою внутрішню самоідентифікацію. Тому що ці люди зберегли і традиції, й пісенні пласти, й костюмовані обряди, в цьому є сенс. Тому що те, що вони пережили, це їхній досвід взаємин із владою (чи то радянська, чи нинішня — якою б вона не була), це важливо. Це вилізло. Тому соціальне звучання стало наслідком, а не одразу закладалося. Коли був монтаж, я розумів: ця тема важлива, щоб її підняти, щоб її розкрити й закрити. Але я не знімав так: о, раз ця тема, треба її підняти, бо це круто.

— Ти колись казав, що тобі важливо в ігровому кіно створити таку реальність, щоб вона була схожою на документальну. Чи не хотів би спробувати якийсь формат кіно на перетині цих двох жанрів?

— Я якраз над цим думаю. Це сценарій, який я пишу. До вересня я ним займався, а жовтень-листопад займаюся справами «Маланки». І страх як хочеться повернутися до написання сценарію.

Красна Маланка
— Пару слів про метод, можливо?

— Ні, не скажу, бо треба спробувати щось робити, щоб цей метод озвучувати. Зараз поки це мої теоретичні розмисли, те, що я пробував на практиці зробити в курсовій, в «Бороді». Цього я з нетерпінням сам чекаю.

Довідка:

Дмитро Сухолиткий-Собчук народився 1983 року в Умані. Закінчив Чернівецький політехнічний технікум за фахом архітектор. Отримав ступінь бакалавра на філософсько-теологічному факультеті Чернівецького національного університету. Працював художником у кінотеатрі, оператором на телебаченні, ведучим на радіо. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, за спеціальністю режисура художнього фільму, майстерня Михайла Іллєнка.

Фільмографія
2013 — «Красна Маланка», документальний, 90 хв
2013 — «Коріння. СНИ», короткометражний ігровий, 15 хв
2012 — «Борода», короткометражний ігровий, 25 хв
2011 — «Нитка», короткометражний ігровий, 10 хв
2008 — «Отроцтво», короткометражний ігровий, 10 хв

Йош, Телекритика

Комментарии:

Чтобы написать комментарий, войдите через одну из социальных сетей: